Впавши в небо

Вона пізнала світ,
А далі що?
Прикута вічно буде
До недуги.
Ніби ж потрібно ще було цвісти…
А вже тремтять від страху
Перед смертю руки.
Хто не втрапляв у це – не зрозуміє,
Яка самотність серце огортає.
Кому не обрізали крила – ті не тліють,
Доки біди цієї не зазнають.
А осінь їй тихенько опустила
Холодну руку з неба до вікна.
«Іди до мене.» - лиш пошепотіла,
Поглянувши на дівчину вона.
Сухі, худенькі руки затрусились,
Стара рубашка вся зім’ялась, як могла.
А серце в небо так давно просилось,
Ще не згоріло за роки до тла.
Крики дітей щасливих збили,
Ну а вона? А що вона?
З хвороби тяжкої трусилась,
Немов обірвана весна…
Тремтіли сухі, бліді губи,
Очі, ніби раненої птиці.
До чого довела німа недуга?
«Ну що, ідеш?» - прошепотіла осінь
Блідолиця.
І краплі покотилися по простині,
Вона не знала, що і як робити…
Лишитися на цій сумній Землі?
Чи може в вирій полетіти?
І згустки темряви між пальцями
Пролиті.
Одна-однісінька для себе і для всіх.
А на столі – лиш ліки недопиті,
Лиш згадки прояву недуг сумних.
Вона прошепотіла тихо: «Добре.»
І піднялася важко до вікна.
Стала на холодне підвіконня.
Й злетіла птицею у вирій,
мов весна…