с возрастом

Палка… Цвіте.
І на стеклі літає пил.
 Вона б зігріла кожного із них.
 Але годинник йде.
 Торкнулася. Перевела стрілки назад.
 І стала знову жити.
«Мені лиш двадцять.» - думала вона,
Щоб знову сльози попусту не лити.
«Мені лиш двадцять.» - ехом повторилась.
 Й запнулась у нічній пітьмі.
Поглянувши на руки лиш зітхнула,
Бо знала, вже давно не двадцять. Ні…
В нічних краплинах визирає смуток.
Безсонниця заплуталась в кімнаті.
Снодійне знову їй на сон, під руку,
Щоб не доводилось про все згадати.
Про все, це значить все. Те, що не треба,
І знову погляд той згадає в мить.
Змахне сльозу у чисте небо,
Ну от… І горло знов болить.
 Пігулка.
Рожева та гірка.
Склянка води, не буде та не хоче.
Навіщо?
Музика лунка.
І ясне сяйво серед ночі.
«Мені лиш двадцять…» - бурмотить
під ніс.
І ці слова лунають по кімнаті.
Хоч неправдива версія давно,
Та вона буде знову й знову повторяти.
Згорнула креми всі до купи,
Через вікно в секунду, й на землі
«Мені лиш двадцять, то скажіть
 будь ласка,
Навіщо все оце мені?».
Поглянула в люстерко і розбила.
«За віщо вроду гарну не дали?
 За віщо? Вся у зморшках. Некрасива…
У горлі пересохло, дайте хтось води…»
На вулицю.
Зібрала всю косметику,
Поставила на місце, як-не-як…
«Мені не двадцять…» - шепотом повіяло.
«Пора звикать…»
Рідіюче волосся, згаслі очі.
Надія де? Надії вже нема.
 І рік за роком. Вже самотності по горло.
Одна… Вже довго так одна.
 «А може двадцять? Може помилилась?»
Хай буде так, це щастя додає.
 «Я буду жити з нового листочка,
 Допоки сил ще є…»
 «Мені лиш двадцять!» - голос не зірвався.
 І ноти стиглі у таких ночах.
Ноги вже збиті, але здатися не можна,
Вона йшла впевнено, з слізьми в очах…