Просто день

У голові стоїть сонячна осінь.
І журавлиними листками на плечах…
Летить майбутнє вітром сизим.
Краплі роси на блакитних очах.
І дорога простелиться золотом,
А думками руки лоскоче.
Заспіває сумним, тихим голосом,
За собою осінь волоче,
Оксамитове жовте намисто,
У очах, на віях тремтить.
І розсипала золотистим
Кольором. Мить…
Цвіте холодний дощ.
І руки простягнувши
До неба усміхнусь.
Взуття удома взувши,
Я вибіжу надвір,
Без парасольки просто.
Долонями до неба…
Розвіялось волосся.
Руки тремтять чомусь,
І смутком залилося
Усе, що було в тім.
Усе, що відбулося.
І колоском холодним,
Кнутом стебнуло важко!
На віках божевілля,
На серці тяжко, тяжко.
А небо безкорисне.
І босими ногами
Росою покриває
На серці рвані рани.
Щемить надія, ніби просить.
 Безжально вітер спонука.
 На тиху осінь, дивну осінь,
Яка у світ мій забрела.
Десь на подвір’ї ходить казка,
І тихо в шибки загляда.
Так ніжно-ніжно, ніби доля
Посипалась зі стріх листва.
Це дивна ніч, як теплий злет.
Як сонячне проміння!
Це було дійсно? Чи здалось…
А може це ведіння?
Буває все. Я вірю в казку.
Я вірю у бездонну силу.
В пісні й слова. Годинник. Час.
Я вірю в диво.
Сум, біль, ненависть, сльози…
 Давай відкинемо усе.

Давай же жити в щасті й в мирі!
Щоб світ наш був в добрі лише.
А голос хрипом. Не чують. Пізно.
А пальці в кулаку зігнуті.
Щоки холодні. Світ не різний.
Думки із під землі добуті.
Годинник на стіні, і час іде.
За осінню десь спуститься зима.
Візьму у руки чистий лист.
І вже не буду знов писати навмання.
Я напишу про щастя і про радість.
Про усмішку, про друзів і сім’ю.
Про осінь. Про її хирляву долю.
Про теплий дощ. Про ясную зорю.
Я вірю в день. Я вірю в диво.
Я вірю у бездонну силу.
Я вірю в себе. Це – багато.
Насправді – все лише початок…