Час

Ви не задумувались – можливо, час вміє тікати?
З очима, які поглядають униз.
З стислими кулаками, ніби ріже.
З вустами які не уміють мовчати.
З тихими кроками в кухню, посеред ночі.
З замріяним поглядом у застаріле вікно.
З пальцями, які будуть тремтіти від кожного шепоту.
З сумними думами, коли переглядаєш знайоме кіно.
І ти відкриєш тихо двері.
А я прокинусь. Але вдаватиму, що сплю.
Зажмурюсь, і буду старатись не чути
Навколишнього світу.
Від тебе ні листів, ні привітів…
А ти знаєш хоча б, які мої найулюбленіші квіти?
Як я провожу будній день?
І скільки вже прочитала книг за життя?
А скільки написала я пісень…
Здається, стало трохи тихше.
Напевно, це тому, що вечір.
Коли торкаюся паперу і пишу нове творіння,
Вкладаю всю душу. І стає сумно.
Мої думи…
Просто знаю, що я мушу
Писати, писати,
Творити.
І цим усім жити -
Все, що лишається в серці.
Й старенька подряпана касета.
Яка рипить, але приємна.
Де згадуються мої перші слова.
Слухала б її щоденно.
Налий мені чашку гарячого чаю,
А то в горлі щось пересохло.
Я б видерлася на цю безглузду скелю світу,
Та… навіщо?
Немає листів. Немає привітів.
Всі ми, напевно, грішні.
І знаєте, завжди здавалося, що
Справедливість існує.
Та зараз я точно знаю відповідь.
Колись все закінчиться,
А для когось – почнеться.
Темна постать за дверима принишкла.
Я знаю, що це ти – знеможений та
Зневірений в собі, бредеш до мого дому.
Затихло все.
Залишилась лиш втома.
 І теплий чай у холодній чашці.
На серці важко. Дуже важко.
З вустами, які не уміють мовчати.
Можливо, час вміє тікати?...