Втекти кудись, без метушнi

Ще, наче, сонце світить,
Й співають на гілках пташки.
Надворі дітвора з пісочку паски ліпить.
Місцевий лигарь пропива нирки…
Здавалось, добре всім,
У всіх своя стабільність…
То що ж із почуттям моїм?!
Чому хвилина – ціла вічність?

Хотілося почути поруч ніжність,
Та відчуваю лиш душевний біль.
Можливо, втратив свою гідність,
Та сиплю ще на рану сіль?

Я так за вітром тим сумую,
Що вечорами грів мене.
Йому кричав у слід : «Цілую.
Вертайся. Бережи себе!».

З зірками зраджував лиш вітру,
Та він не проти навіть був.
Та якось випив пів, а може й літру,
І так, ураз про них забув.
Вони покинули мене, отак, нахабно,
Залишивши самого в пустоті.
Накинулись на мене птиці стадно,
Почувши стогін на північній широті.

Надіюсь, знайдуться ті миті,
Що відженуть тих диких птиць,
Лиш ті, що світлом зоряним сповиті,
Бо впаду перед горем ниць.
Не зможу я тепла відчути,
Від ніжних дотиків творця.
Чи зможу горе я забути?
Чи збережу себе, як досягну кінця?

Так хочу безтурботних днів,
Щоб було добре і мені.
Щоб посмішка була від снів,
Втекти кудись, без метушні…