Хвилинка параноi

Ніч... прохолодний вітер змінюєится теплими поривами... мурашки по тілу... ти дивишся вверх... чисте, зоряне небо засипане зірками... й ти стоїш... і насолоджуєшся... немає звуків, немає нікого... лише ти і небо...
Але вітер не такий уже лагідний а більш жорсткий , зриває листя з дерев з останніми надіями на тепло, і ти вже нерадісний і не зачаровиний пейзажем а зтурбований і трохи захмарений бредеш в надії знайти тей теплий прихисток який так потрібен тут і тепер.
Ти йдеш... і лиш твій тихий крик розриває заворожену пустоту... так хотілось спокою, тишини, надії на розуміння... так хотілося залишитись без почуттів... забути, залишити позаду нездійснені мрії, розчарування, нерозділене кохання... але вітер... жорстокий, невблаганний... не дає забути ті миті... не дає забути те все... лише підкидає те павше листя... що так давно було забуте... так важко забувалося й так безнадійно покинуте в глибині душі... тобі лише залишається йти... вперед... на зустріч долі... на зустріч спогадам... на зустріч надії... й лише небо... допоможе тобі, заспокоїтись...
Але небо не чує тебе, воно холодне і безмовне до тебе як і до інших семи мільярдів людей... нікому немає діла, навіть весела сп'яніла чи то від портвейну, чи то від вульгарних жартів компанія обходить тебе стороною, адже ти не такий, якийсь аж занадто замислений і розбитий... і ти йдеш, йдеш, йдеш по незрозумілим провулкам, куткам, вуляцям, які здавалось приводять тебе все до того ж місця, місця, де твоя маленька трагедія от от розпочне першу дію, без антрактів, пауз, затримок і ти - єдиний глядач і актор, в якого замирає подих, секунда, дві, три... все... все на друзки... великий ядерний вибух... задуха... німота... час зупинився...
Удар, удар, ще один... серце калатає, сум'яття... секунда... дві... три... неможливо... невже живий??? Відповідь приходе вбискавично в уже прояснений розум: трагедія, моя маленька трагедія відбулась . ..що ж далі? Овації!!
By Sveta Kovalska & Zabakot.