Чому розлучаються дво?

Чому  розлучаються двоє?
Гарматні постріли лунають з сорок першого
Обличчя в зморшках з очей котиться сльоза,
Старенька тихо шепче: «Збережеш мене
у серці» – йдучи на фронт коханий їй сказав.

Роки життя промчали швидкістю невпинною,
Забравши молодість з собою вдалечінь,
Та й досі лине в небесах над Батьківщиною,
Сердець розлучених війною, передзвін.

Чому розлучаються двоє? Через віки пронесене питання у кожному з люблячих сердець, багато з яких вже давно спочивають в холодній землі.
Чому розлучаються сьогодні – це найбезглуздіше з питань, відповідь на яке не знають навіть ці двоє. Та одне можна сказати точно, що ми сьогодні маємо змогу зустрічатися, кохати, та що там – жити у вільній країні, під мирним небом ціною щастя сотень тисяч життів, розлучених війною та полеглих у бою юнаків та дівчат.
В далекому сорок першому, коли ще нічого не передвіщало лиха,  також кохали, мріяли про затишне сімейне щастя тисячі закоханих. Та розлучним холодом повіяло з заходу, на рідну землю наступали фашистські загарбники. Від старого до малого, кожен йшов до бою. Тисячі сімей залишалися без батьків, братів, дідусів, а юні дівчата з біллю в серці та сльозами на очах проводжали на пероні своїх коханих на фронт.
Бентежний світ, постріли за вікном і орошена кров’ю своїх дітей земля забирала до себе молоді долі. За таких обставин розлучалися, але в серці завжди тримали спогади про коханих, рідну усмішку, рум’яні щоки, червоні, як маківки уста і той глибокий сповнений суму прощальний погляд.
І з піснею вирушали ешелони з перону. Сповнені бойового духу і тримаючи в думці те, що вдома ждуть кохані співали душею, співали серцем, підбадьорюючі пісні, сповнені віри в щасливе майбутнє, надії на перемогу, та кохання до тої чарівної квітки, що чекає в тилу, вдома, оберігаючи дім. І вдень і вночі лунали над ровами та окопами гарматні постріли, а наперекір їм гучно лилася пісня радянського солдата про рідний край, про товаришів, про перемогу, про свою кохану. Навіть розуміючи, що цей бій може виявитися останнім в житті, не втрачали віру, мужньо йшли на позицію вогню, наспівуючи мелодію, що линула з душі і яка й до сьогодні звучить в серцях багатьох людей. Вічною пам’яттю цим розлученим війною долям лунають крізь роки нетлінні ноти сердець, незгасні, мов вічний вогонь фронтові пісні тих, хто мріяв про світле майбутнє, та ціною свого життя й щастя подарували його нам.
Йдучи у бій , все з новими атаками
Тримав у думці погляд тих очей
Що на пероні гірко-гірко плакали
В надійне, мов стіна, його плече.

Лунали піснею йму у серці спогади,
І гріли душу поцілунки уст.
І він вже вирушаючи в дорогу їй
Мовляв «Ти лиш чекай – я повернусь».

Полягаючи на полі бою, втрачаючи пам’ять залишалися в далеких чужих краях, а довгі роки розлуки ятрили серця очікуванням. Хтось охороняв лінію фронту, хтось в тилу чекав вдома. І долали тисячі кілометрів маленькі пожовклі трикутнички, що ввібрали в себе запахи пороху та фронтового пилу, на яких лише декілька рядків квапливим почерком, але ж від рідного коханого чоловіка,  який за сотні миль від дому захищає Батьківщину, але завжди в душі, завжди в серці. Та часто, мов чарівну квітку ламав безжальним поштовхом відчаю, маленький шматочок паперу – похо-ронний лист.
Пожовтілий папір, там лише кілька речень:
«Ворог вже відступає назад,
ти тримайся, кохана, від мене малечу
поцілуй. ваш відважний солдат».

Сивина на чолі, і сумні-сумні очі,
подались в партизани сини,
не діждалася… Тихо у небі клекочуть
журавлі, як відлуння війни.

Багатьох ламала війна. Багатьом вона зруйнувала дитинство, юність, ввірвалася в мільйони невинних доль і неначе буревій зносила всі їх мрії й сподівання. Небагато сьогодні залишилося очевидців тих страшних часів. Та однак болючим є це питання, бо ще й досі стрічками  фільмів, фронтовими фото, нетлінними творами літератури, живопису та музичного мистецтва щемить у грудях ветеранам відлуння тих днів. І тими жовтенькими трику-тничками з вицвівши ми від часу рядками, що писалися чорнилами з бур’янів, бузини, польових квітів, а інколи й кров’ю. Та все ж писали не чорнила, писали не руки, писало серце, кохання і віра в те, що доля ще з’єднає їх з коханими.
Сьогодні сонце сяє в мирнім небі,
І тихо плещеться морський прибій
З небес лунає журавлиний клекіт
І сни спокійні линуть до землі.

І тільки стрічкою кіно вертає пам’ять
У те жахливе пекло – дні війни.
Та ветеранам душу лезом ранять
Ті згадки, як вони були дітьми.

А вони теж тримали в серці мрії,
Про безтурботні дні, спокійні сни,
Та замість того вітер смерті віяв
Їм насолоду щедрості війни.

Що новий день – то нова нагорода
Науками поразок у бою,
А мами все чекали вдома з фронту
Ріднесеньку кровиночку свою.

Сини ж і дочки в далині лягали
Билинкою зі зломленим стеблом,
Своєю кров’ю землю омивали
За мир майбутній, правду і добро.

І от нема війни вже в нашім краї,
І мало свідків тих страшних ночей,
Та як про дні ті ветеран згадає,
Гарячі сльози котяться з очей.

За те, як мати не діждалась сина,
За шрами на обличчі та плечах,
Від того, що сьогодні Батьківщину
Чи буде у бою хтось захищать…

І сьогодні на зморшкуватому обличчі, обрамленому сивими пасмами, виблискують на сонці, немов повноводні озерця, маленькі оченята, наповнені спогадами тих жахливих років. А в тремтячих руках тримають фото коханих з того часу, де посмішка розквітала молодістю, очі сяяли від  щастя, а душа переповнювалася любов’ю та юністю. Саме такими вони запам’ятали свою найріднішу людину, яку бачили востаннє на прощальному пероні, саме такими вони залишилися в душі й самі. І знову молоді та юні зустрінуться два кохання в далекій височині, в обіймах небесних хмаринок, в царстві вічного спокою та кохання.
Через роки нести у серці спогад,
в кишені фото між пігулками носить
коханого солдата фронтового,
і  не забути його погляд ні на мить…

Адже двоє розлучалися фізично, між двома стояли сотні міст, кордони і тисячі кілометрів, та їхні душі зшиті червоними стрічками кохання, поєднані вічністю не розлучалися ніколи. Кохали й пам’ятали найдорожчу людину допоки жили, допоки звучало їх серцебиття. Йшли в бій за коханих, за батьків, дітей, за батьківщину, мир та світле майбутнє. Їхні долі розходилися різними шляхами, життя прямувало в різні сторони, смерть обривала надію й віру в щастя. Але люблячі серця двох не розлучалися ніколи, проходячи бої, нелегкі життєві дороги, незмірні відстані розлук і навіть смерть.
І двоє розлучалися тоді,
коли їх рідний край спіткало лихо,
на різний шлях ці долі молоді
ставали, бо народ до бою кликав.
 
До рук гвинтівку, міни, автомат,
Він швидко в бій на ворога несеться.
Вона ж про себе: «доки я жива
кохання збережу в своєму серці»…