Пам ятник гетьману Сагайдачному - бувальщина

    Стоїть у бухті Сагайдачний, нахохлився, мов чорний сич,
    "Якого ж біса, необачно, покинув я, - гадає, - Січ?

    Та рідну неньку Україну, де медом пахне навіть гній,
    А тут мене на стовбурину заперли так, що Боже ж мій!

    Поставили, тай позабули,  хустиною ще проміж ніг,
    Усе геть щільно обгорнули, мабуть щоб я втекти не зміг.

    Зробили з мене сміховисько, опудало я - не козак,
    Хоч навкруги і ціле військо, не впораються, аж ніяк.

    То запізниться охорона, то світло вимикнуть у ночі,
    То навіть дихати не можна від москалевої сечi.

    Бо, якщо поруч нема "мента", щоб цих негідників схопить,
    Усі, хто йде до постаменту, бажання мають напудить".

    Та раптом бачить, в недалечке, стоїть собі, неначе цар,
    У сквері, де пружать малечі, на кобзі із книгою Кобзар.

    "Е гей, Тарасу, поділися, як ти такий поважний став?
    А, може ти собі заївся, та Україну запродав?"

    Йому Тарас відповідає: "Закрий-но писку, пустобрьох,
    Чого, дурепа, виступаєш? Нас звідси виженуть обох.

    Стій собі тихо, біля хати, буцімто нікого нема,
    Прикинься, наче дурнуватий, ніхто тебе і не займа".

    Побитий, нібито собака, від слів Тараса, відтепер,
    Гетьман, розбійник й неборака, розкинув руки, та завмер.