Світ так довго ламав мені очі,
Я забув 21 століття...
Я кричав що є сили – не хочу..
Я не хочу дожити до повноліття.
Бо жорстоким є світ, де ми народились
Кожен день вітер виє і плаче в людей.
Ми кохали, кохались, а на ранок втомились,
Ми втомились від власних ідей.
От сьогодні іду я з роботи,
Бачу, діти гулять у сніжки.
Я так хочу чекати суботи,
Цілувати тебе, твої ніжки...
Вже обридло щодень існувати,
Надоїв і цей чай, і обід.
Важко радість на людях імітувати,
Відчуваєш, що ти інвалід.
Хоч життя не хотіло страждати,
Але повбивало всі мої мрії,
І тепер, коли знову заходжу до хати,
Знов живу усі дні без надії.
Хочу знову кохати, сміятись,
Хочу мліти перед першим побаченням.
Поцілунків і посмішки твоєї боятись,
І зробити тобі освідчення.
Я жадаю зажити щасливо,
Як в кіно записали кохання.
Але зараз це неможливо...
Адже ти не моя... ти коханка бажання.
Я просто хочу жити
© Copyright: Яся Бойваленко, 2013
Свидетельство о публикации №113041407305
Свидетельство о публикации №113041407305
Рецензии