Останнiй лист

Застигли дощі. Нерозлиті калюжі.
Похмуро і холодно поміж кишень.
Зариті в шарфи і утомлені дуже
Ми сунемось в натовпі - ве'ршиться день.
Поставити б кави та випити трохи,
Сірник спалахнув та одразу ж згорів.
У вікна туман зазирає потроху,
Шукаючи теплих і сонячних днів.
Порожня квартира, холодна підлога
І ліжко сумує. У подушках спить.
Хоча б на секунду усе повернути.
До тебе торкнутись на хвильку. На мить.
Одягши на ноги кошлаті панчохи,
Стягнувши на пальці старі рукави,
Замкнуся на кухні і буду сидіти.
Згадаю минуле і ким ми були..
Волосся на очі щоразу спадає,
Втомилась із лоба його відкидать,
А серце не б’ється, хоч пульс калатає.
Не хоче й не може тебе відпускать.
Я вкотре рахую зубці на виделці.
Ні як не збагну, в чім заварюють чай.
Гойдається вітер на нашій кватирці ,
Посвистує протяг в вікні… Та нехай.
Повз темні провулки по вулицях мокрих
Біжать пішоходи у вогких плащах.
І в кожного з них є і щастя, і горе.
І в кожного ці відчуття у очах.
Підвівшись, і похапцем знявши з полиці
Вщент зім’яту пачку старих цигарок,
Я знову почну по-хлопчачи курити,
Пускати в підлогу кудлатий димок.
Ти знаєш, я так прикидалась героєм,
Невтомним сміливцем і бравим бійцем,
Що вже почала і сама цьому вірить.
Стрічати негоди з байдужим лицем.
Не хочу! Не можу! Не буду мовчати!
Мій крик, наче сили мені повернув.
І все що було, що до нині боліло –
Згасало... До поки, ти в думці майнув…

Тонкими устами… нестерпні обійми…
Гарячі цілунки, слова про любов.
Я попелом ляжу. Я хвилею вийду.
По тілу, як струм, розливається кров.
Легкою ходою по білих перилах,
По вигнутій стелі, де скінчиться дах,
Ступну на повітря, воно мене прийме.
Відчую свободу, як звільнений птах.
Злетівши угору, краплини прощення
З очей, наче бризки із пінних річок.
Я поглядом й досі прошу одкровення.
Попалась у сітку, на хитрий крючок.
Я знаю, що зараз себе я рятую.
Я вірю, що в спогадах, буду твоя.
Люблю. Відпускаю. І вже не лютую,
Отож, пам’ятай.
Прощавай,
Твоя Я.