Я хочу до тебе!

Я хочу до тебе!
Я хочу до тебе і все!
Мені так набридла
байдужість
цієї кімнати,
що більше не можу
спинити
своїх почуттів.
Своїх почуттів,
що жадають відчути
свободу;
що прагнуть
на волю,
у вічні простори
небес.

Я більше не можу!
Я більше не в силах,
повір!
Не в силах терпіти
ці дні
і жахливую
темряву ночі.
Цю тишу.
Цей холод.
Цей біль.
Той біль,
що зупинює подих;
що змушує
знову і знов
з очей витирати
печаль.

Я більше не бачу!
Я більше не хочу
дивитись!
Дивитись крізь цей
до жаху знайомий
туман.
Туман, що прокрався
до самого серця
планети.
Моєї планети.
Моєї планети
"Обман".

Я хочу до тебе!
Я хочу до сонця
і літа!
Подалі від осені,
зливи і стужі,
і того знайомого
й звичного
мороку зим.
Подалі від голосу
тиші
і того повітря,
що кожна клітина
душі
так хоче
забути.
Так прагне забути
навік.

Я хочу до тебе!
Я хочу до тебе
тепер!
Тепер, коли більше
не маю рятунку
у долі.
Коли вже не кличу
порожніх
обманних
надій.
Коли вже не вірю
у світло
таких
недосяжних зірок.

Ти бачиш цей погляд?!
Ти бачиш цей погляд
з пітьми?!
Той погляд
далеких
та може знайомих
очей.
Той погляд, що кличе
і прагне долинуть
до тебе.
Ти маєш почути!
Ти маєш відчути
той біль!
Все інше тепер
вже немає
ніякого сенсу.

Я хочу до тебе!
Я хочу до тебе,
повір!
Я хочу до сонця
і світла!
Я хочу хмарин
і весни,
і того безмежного
синього
вічного
неба!

Я хочу тікати!
Подалі тікати
від снів!
Навіки тікати!
Навіки
тікати
до тебе!
Я хочу до тебе!
Я хочу до тебе!
Повір!

Лідія Ступак