Дядя Саша...

+ + +   

Дядя Саша ходил на работу на Фрунзе в кабак,

знал свое дело – пухом ему земля.

Любил повторять: настоящий моряк

ценит честь флота выше репутации корабля.


Где б ты не бросил якорь, в какой не вошел бы порт,

держи свое сердце открытым для всех ветров,

утром когда  будешь блевать за борт

держись лиш за то, что знаешь  без слов.


Даже когда повиснешь средь рей

или утащит на самое дно,

помни:  за каждою из дверей

тебя ждет чья-то надежда и чье-то вино.


Знаний нам всегда достается чуть-чуть,

в том, что знаем, особого прока нет.

Но я был готов за самую суть

и чистую правду принять его бред.


Ведь финал байки его любой,

все проклятья его и чернильная злость,

были про то, что нельзя сдавать своих, ввязавшихся в бой,

и прощать чужих, что тебе дали в кость.


Тех, кто сидел там, я помню их всех,

кого выводили с вызванным патрулем

в оттепель марта и на ноябрьский снег

от утешения и справедливости за каждым столом.


Темные лица рабочих и профессоров,

что слушали его рассказы про Черноморский флот.

Часть их них теперь  роется в мусорных баках среди дворов,

часть умерла от голода, туберкулеза и прочих невзгод.


А часть тоже теперь далеко от нас -

уехала сторожить потерянный Иерусалим.

Но я не помню ни одного сердца, и ни одной пары глаз,

что не были готовы умереть вместе с ним.


«Давай, дядя Саша, - кричал каждый из них –

Нам воздастся от господних щедрот,

эта страна не достойна иметь свой флот.

Этот город с его реками и золотым песком

еще помянет нас паленым коньяком.

Этот свет еще отразится в звездных небесах,

будут сохнуть черные розы в девичьих руках.

Сердце бьется в каждом из нас до конца,

смерть приходит лишь после того,

как останавливаются сердца».


Они шагали за порог,

валились  мертвыми с ног,

и, наверно, один я сберег,

все , что мог.


Серебро, зашитое в поясах.

Женщины, дети, собаки, грачи.

Ивы на летних песках.

Бьющие со дна ключи.


с украинского перевел А.Пустогаров

+ + + 

Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку,
й знався на справі, пухом йому земля.
Любив говорити: «Справжньому моряку
важливіша честь флоту, аніж репутація корабля.

Тому де б ти не кинув якір, де б не зійшов у порт,
тримай своє серце відкритим для всіх вітрів.
Навіть коли на ранок будеш блювати за борт,
тримайся лише за те, за що триматись хотів.

Навіть коли будеш висіти між рей,
навіть коли тебе волочитиме океанським дном,
завжди пам’ятай, що за кожними із дверей
хтось на тебе чекає з надією та вином!»

Нам дається не так багато знань.
Та й ті, що даються – не надто потрібні в житті.
Але я готовий був без жодних вагань
бачити правду в його маренні й забутті.

Тому що всі його вигадки, байок п’яний сувій,
всі його темні прокляття й чорнильна лють
були про те, що не можна здавати своїх, що встряють у бій,
і не можна вибачати чужих, які тебе б’ють.

Я пам’ятаю всіх, хто там сидів,
кого виводили нарвані патрулі
до березневих відлиг і листопадових холодів
від утіхи та справедливості при кожнім столі.

Темні обличчя професорів і робітників,
які слухали його розповіді про Чорноморський флот –
частина з них тепер харчується зі смітників,
частина померла від голоду та сухот,

частина залишила ці пропащі місця,
й поїхала вартувати втрачений Єрусалим.
Але я не пам’ятаю жодного серця й лиця,
яке б не готове було померти разом із ним.

«Давай, дядь Саша, - кричав кожен із них, -
            нам воздасться з господніх щедрот.
Ця країна не заслуговує на власний флот.
Це місто, з його ріками й золотим піском
ще пом’яне нас паленим коньяком.
Це світло ще відіб’ється в далеких зірках,
ще зітліватимуть чорні троянди в дівочих руках.
Серце б’ється в кожному з нас до забуття.
Смерть приходить лише по тому,
як закінчується життя».

Вони заступали за ріг
і падали мертвими з ніг.
і я, мабуть, один зберіг
те, що лишилось по них.

Срібло, зашите в пасках.
Тварини, діти, жінки.
Дерева в літніх пісках.
Джерела на дні ріки.