Корабель блазнiв. Дiя XII

Видіння  Ієроніма Босха

ДІЯ ДВАНАДЦЯТА 

Денна ява Ієроніма Босха   

Вертаюсь знову я до тебе,
Мій славнозвісний корабель,
Тебе ж несуть вітри до скель,
Що з хвиль стирчать, як кістки – ребер.

Там в гострі рифи б’є невпинно,
Ціла громада хвиль морських,
Здається ніби там заліг,
Хтось з велетнів і щохвилинно,

Від болю й розпачу гуде,
Не в силах із води піднятись,
Бо з хвилями не зміг зрівнятись,
Що сотню вдарили грудей.

Знов у юрбі тій чудернацькій,
Яку я поспіх назбирав,
І цю пригоду для них склав,
Де зрілих літ і хист юнацький,

У цих рядках я поєднав.
Знаходжу також місце музі,
Щоб в колі мрій, химер, ілюзій –
Нове натхнення я пізнав…

А що до музи, то скоріше,
Істота знову це нова,
Вона нанизує слова
Мої не краще, і не гірше,

Ніж попередниця її.
Можливо робить дещо жваво –
Намисто своє, що ж цікаво,
Як заспівають гультяї,

Оцю зустрівши небезпеку –
Що ось із під води зросте,
І скільки виникне страстей,
Між люду, що летять в пащеку.

Тож, серед них один хлопчисько,
Підмайстер з гільдії гульвіс,
На саму вищу щоглу вліз,
І раптом бачить, що вже близько,

До того часу, як в тріски
Розлетиться весь корабель бувалий,
І смерть їх прийме замість слави,
В обійми темні та слизькі.

Від галасу його здійнялись,
Усі хто був на кораблі:
Пани великі та малі,
Та всі панянки, що в них вп’ялись –

Повскакували хто-куди.
За що хапатись, що збирати,
На чию милість уповати?
Але ж усе це – півбіди!

А що тоді бідою зветься,
В цій сутолоці, мої пани?
Невже підступності кайдани,
Вам легко скинути минеться!..

Читальник мій, що став зі мною
За свідка в подорожі цій –
Поглянь, перо в моїй руці,
Не раз ще вколе гостротою!

Але сьогодні – навпаки,
Я ним змалюю вибух, постріл,
Ніби з гармат тут вдарив острів,
І влучив… у цю лодь таки.

Отож, мої подорожани,
До котрих я вже трохи звик,
Про інше прикушу язик,
Бо це не гарно без пошани,

На берег якось всіх під зад,
З місць насиджених відправляти –
На спацір острів оглядати,
Цей серед моря Божий сад.