Вале-тино Лученко. Если бы я был рекою...

             Вале-тино Лученко.

            ЕСЛИ БЫ Я БЫЛ РЕКОЮ,,,

        Глеб Ходорковский(перевод)



     Если бы я был рекой,то,во-первых, несудоходной. И ласточки меня перелетали б легко,
и лягушата перебирались бы быстро с берега на берег.По мне не плыли бы жирные пятна. Не водились бы крокодилы. В меня не сливали бы отходы тупиковой цивилизации. Не заплывали б акулы. Во мне не тонули бы дети и не топились обманутые невесты,раздобревшие молодицы и горькие пьяницы.   


     Весной, поначалу - ледоход. Грохота было бы много.Дети бы радовались, и часами зачарованно смотрели на ледовое побоище, на то как гонится льдина за льдиной, как бьются они, скрипят,и вздымаются дыбом.. А потом бы я разливался, выходил бы из берегов. Лодки бы плыли по мне, лодки тех,кто ловил ворон и не привязал их вовремя. А крестьяне ловко и хитро ловили бы их пешнями, как щук на блесну. Порою плыли бы мостики или доски - я предпочёл бы, чтобы они были дубовыми.Есть у меня такая слабость. А через пару недель я бы вернулся в свои берега.На лугах и левадах  остались бы лужи, болотца,озёрца... Трава вокруг них словно рута: соковитей и гуще. И покуда они не высохнут, в них заводятся головастики, результат серенад эротических их папаш и соблазнённых матушек. Они быстро растут, зеленеют, у них вырастают ноги,. И тогда эти маленькие лягушата отправляются к речке. То-есть ко мне. 


     А я уже весь в цвету.Татарник  растёт по моим берегам неуёмно.А пахнет! Господи, как он пахнет!Вербы как в обмороке. Склонились и затенИли. Кушири*) разрастаются днём и ночью. Тьма-тьмущая в них рыбы.И всем есть место и всем хватает еды. А ребятишки ждут не дождутся, когда зацветёт калина, чтобы можно было купаться. А там - и лето.И растут они, как от воды. Степные дети так не ратут, кто бы там чего не твердил бы и спорил.


     А потом приходит Купало.Девочки с девками и молодицами с полдня венки плетут. Так, чтобы в каждом углу был бы свой самый лучший. И не жалеют хозяйки- цветочницы на это цветов, самых лучших. Да и на лугах, лесах и полях в это время их тоже вдоволь. А когда сойдётся заря с месяченьком -да под горою, под кручей зажгут ватры-костры.Будут прыгать через огонь,очищаясь.  Разрумянились, очи горят...Зажигают свечи и венки по воде пускают...И рада Пречистая Дана, и русалки счастливы и веселЫ, и никого не пугают, только смотрят тихонько.. А венки из куширей то отцепят, то у берега остановят. Пусть их выловят утром крестьяне и в ботву занесут, чтобы было побольше огурчиков, таких пахучих, хрустящих...


     В августе, когда жара станет невыносимой, и луга пожелтеют, я стану купать всех.Грудничков, малышей, подростков. Гречкосеев, мещан-бездельников, да фокусников залётных, и своих, и зарубежных (заграничных) Даже тех стариков, что уже не надеялись, что переживут это лето. Я тела их наполню жизнеутверждающей силой. Пусть потешатся в прохладной воде ,под ласковым солнцем -  на природе бальнеотерапия и солнечные ванны. Пусть так они думают. Кто же им правду расскажет,когда все друзья мои спрятались - кто на дне, кто в корягах, кто в норках...Да и кто им поверит...


     И ещё я буду купать влюблённых...В укрытых местах. Чтоб никто их не видел, Кроме меня.Я не могу их сглазить. Я ощущать буду,как прижимаются их тела,как они переплетаются руками и ногами. Как целуются. Пьют мою воду, освящённую любовью.
Ныряют, смеются, стонут от наслажденья, сбивают амриту телами и никак не напьются
этой жизнью, воистину вечной,растворяются в предвечерьи ненасытными, жаждущими, всё такими же юными...

          Тогда, когда люди были богами, я бы хотел быть Рекою...


                *    *    *


                ЯКБИ я був рiкою-


                Вале-Тино Лученко



Якби я був рікою, то найперше не суднохідною. І ластівки мене перелітали би легко, і жабчики мандрували би з берега на беріг швидко. Не пливли б по мені масні плями. Не зливали би в мене відходи тупикової цивілізації. Не водилися би в мені крокодили. Не запливали би в мене акули. Не топилися би в мені діти, зраджені панянки, роздобрілі молодиці та гіркі п’яниці.

На весні спочатку би скресала крига. Вчинялося би багато шуму. Дітвора би раділа і годинами зачудовано дивилася на крижане побоїще, як льодина доганяє льодину, та стукає, та скрипить, та сторч стає. А потім я би розливався, виходив би з берегів. І повіддя знову збирало би юрми на витрішки. Пливли би тоді по мені човни тих, хто ґав ловив та не припнув їх вчасно. А спритні селяни ловили би їх пішнями, як щук на блешню. А часами пливли би містки або дошки, я волів би аби вони були дубові. Маю такі сентименти.
А потім, за кілька тижнів я знову входив би в береги. На левадах та луках лишались би калюжі, баюри, озерця. Вода у них прогрівається швидко. Трава довкруг них як та рута: соковитіша та густіша. І поки вони не висихають, в них заводяться пуголовки, наслідки еротичних співів їх татусів та спокушених тими серенадами матусеньок. Вони ростуть швидко, зеленішають. З’являються у них ноги. А тоді жабенятоньки ті малесенькі мандрують до річки. Себто до мене…

А я уже весь заквітчаний. Татариння росте по обидва береги несамовито. А пахне! Господи, як же воно пахне! Верби наче почманіли. Нахилилися. Затінили. Тече вода повільно. Куширі ростуть  день і ніч. А в них риби тьма тьмущая. І всім є місця та їжі є всім. А дітлахи ждуть не діждуться, коли вже та калина зацвіте щоб купатися. А там уже і літо. І ростуть вони, як з води. А таки з води. Степові діти так не ростуть, щоб там хто не казав не балакав.

А потім починається Купайло. Дівчатка з дівками та молодицями від полудня вінки плетуть. Так щоб у кожного кутка був найкращий. І не шкодують господині-квітникарки на те кращих своїх квітів. Та й на луках, лісах і полях їх у ту пору вистачає також. А як зійде Зоря та з Місяченьком разом над горою та над кручею починають палить ватру. Стрибають через вогнище, очищаються. Розрум’янені такі, очі горять. Запалюють свічки та пускають вінки. І Дана Пречиста радіє і русалки щасливі та розпашілі не лякають нікого, тихесенько дивляться. З куширів то визволяють вінки, то припинають їх неподалік від берега. Хай селяни вранці виловлять та в огудину занесуть для збільшення поголів’я гірочків отих запашних, хрумкотливих.

У серпні, коли спека стане нестерпною, коли луки уже споловіють, я купатиму всіх. Грудничків, малюків, підлітків. Гречкосіїв, байдикуватих міщан, залітних штукарів столичних та закордонних. Навіть старших людей, які вже не сподівалися перелітувати. Я наповню тіла їх силою життєдайною. Хай собі тішаться. Прохолода води та сонце. Бальнеотерапія та ультрафіолетові ванни в природному середовищі. Нехай думають так. Хто ж їм правду розкаже, коли друзі мої поховалися хто на дні, хто в корчах, хто у норах. Та й ніхто не повірить…

А ще я купатиму закоханих. В потаємних місцях. Щоб ніхто їх не бачив. Крім мене. Я не зурочу. Я відчуватиму як тіла їх пружкі туляться, як руками, ногами вони обвиваються. Як цілуються. П’ють мою воду освячену любов’ю. Пірнають, сміються, стогнуть від насолоди, збивають амріту тілами та не нап’ються життям цим по-справжньому вічним, розчиняються у надвечір’ї все такими ж спраглими, все такими ж юними.
 
В часі, коли люди були богами, я хотів би бути Рікою…



© Copyright: Вале-Тино Лученко, 2013
Свидетельство о публикации №113012811814