Дорога к матери

Николай Холодный. Перевод с украинского:


 Я опять к Вам, мама, не приехал.      
 Видно, наши вербы разлюбил.            
 Пишете, прислал я Вам орехов,         
 только зубы к ним прислать забыл... 
 Не судите, будто забываю             
 переспевших вишен кровоток.   
 Двадцать восемь лет я забиваю      
 золотые гвоздики в песок.               
 Говорят Вам - я на острой бритве   
 для забавы публики стою.               
 Без меня меня толкают в битвы,
 за  меня решают "пасть" в бою.               
 К Вам моя дорога камнем стелена.    
 Сквозь посты, запреты не пройти.
 С двух сторон глаза гадючьи терена,
 фальшь в словах: «Счастливого пути!»      
 Огород вспахали Вам соседи -
 уродилась щедро лебеда.
 А меня волной накрыли беды,
 вышиванку понесла вода…
 Я, быть может, отзовусь Вам в громе.
 А быть может, сделаюсь немым,
 в жизни так же, как на ипподроме:
 ты то на коне, а то под ним.
 Мир ко мне суров был временами
 и ветра сгибали, как лозу.
 Я смеялся Вашими глазами
 и макал перо я в их слезу.
 А когда вовсю метель резвилась,
 совы гулко ухали в дупло -
 хата наша старенькая снилась,
 берегло меня её тепло.
 Не осталось и следа от стрехи:
 жестью крыта, белой, как зима.
 Держите в руках  Вы те орехи,
 а зачем – не знаете сама.

==============================
 Оригінал:

 Дорога до матері.

«Колю, ти мені снився проти неділі. Ти лежав, а на тебе клали квіти кругом,
 то, кажуть, оживе. Я прокинулась і стала плакати».

Із материного листа в Самгородок, 1968 рік

 Я до Вас ізнову не приїхав.
 Мабуть, наші верби розлюбив.
 Пишете, прислав я Вам горіхів,
 тільки не прислав до них зубів...
 Не судіть за те, що забуваю
 перестиглих вишень кровотечу.
 Двадцять восьме літо забиваю
 золотого цвяха в порожнечу.
 Кажуть Вам, що я на лезі бритви
 для розваги публіки стою.
 Хтось мене без мене тягне в битви
 і за мене «падає» в бою.
 А до Вас дорога камнем стелена.
 Заборонні знаки та пости.
 Обіруч гадючі очі терена
 і фальшиві написи: «Щасти!»
 Вам тепер сусід города оре –
 і вродила рясно лобода.
 А мене ледь не втопило море,
 й вишиванку понесла вода...
 Може, я озвуся Вам у громі.
 Може, мене зробить він німим,
 у житті немов на іподромі:
 на коні побудеш і під ним.
 Світ мені був гірший за вітчима,
 і вітри згинали, мов лозу.
 Та сміявсь я Вашими очима
 і вмочав перо у їх сльозу.
 А коли зчинялись хуртовини
 і гукали сови у дупло –
 нашої старенької хатини
 скрізь мене знаходило тепло.
 Згадки не лишилося від стріхи:
 забіліла бляха, мов зима.
 У руках тримаєте горіхи,
 а нащо – не знаєте й сама.

 Микола Холодний


               

Иллюстрация взята со страниц ИНТЕРНЕТ-а