Я прагну болі, прагну свербіння.
Адже, якщо свербить, то заживає,
Ненька так казала.
А ще казала, коли дуже болить,
Вронити пару солоних на піл, допоможе.
Мамо, мені не допомогло…
Воно болить, свербить та не заживає…
Він звів мене з розуму,
Звів нанівець моє кохання
Мамо, вже четверта осінь поспіль,
а воно свербить, болить…
І де б я не була, він завжди
в думках поряд.
А коли поряд, болить ще дужче.
Завжди думала «дужчим» , може бути тільки кохання,
помилялась, так як і з ним.
Мені без нього препогано,
В очах темнішає і все болить,
Мене ламає, наче кригу,
та що взимку під ногами.
Мамо, я боюсь, мене колись зламає.
Під його тяжкістю, від тяжкості його душі.
Мамо!Я вронила не пару, а ціле море,
море солоних, а воно пече.
Випікає його ім’я у моїй душі,
Кожен Богом даний день,
Болить, свербить, не заживає…
Я прагну
© Copyright: Смолина Анна, 2013
Свидетельство о публикации №113032406975
Свидетельство о публикации №113032406975
Рецензии