Дует сердець

І
-Привіт!
-Привіт!
- Як твої справи?
- Чудово. Ну а як твої?
- Поговорить хочу з тобою,
Ми можем далі відійти?
- Ти мене вибач, але – Ні!
- А ти ж підходила до мене
І так хотіла говорить,
Чи вже тепер тобі не треба
Думки між нами ворушить?
- Я вже тебе не поважаю,
І нам не треба говорить,
Тебе такого я не знаю,
Не те, щоб як тоді любить…
- А може просто поговорим,
Про все, про щось, ну і про нас…
- Ми знову поряд, знову спорим,
Але даю тобі я шанс.
ІІ
- Ну, як! Розказуй, як живеш!?
Що всі ці дні робила?
- А може ти вже перейдеш
До того, що хотів ти?
- А я хотів поспілкуватись…
- І все?
- І все!..
- Давай прощатись!
- Ні, стій! Скажи одне –
Ти любиш так іще мене?
- Чому ти в мене це питаєш?
Ти ж сам усе чудово знаєш!
- Бо я не знаю як почати
З тобою зараз розмовляти.
- Сідай. Я поряд тебе сяду.
І не кури, коли я рядом,
Пограєм зараз ми у гру:
На мою правду – ти свою!
- Гаразд, ти перша починай!
- І погляд ти не відхиляй,
А починати я не буду!
- А я дзвінок той не забуду…
- Який дзвінок?
- Що ти прислала,
І де мелодія звучала. Були слова…
- А в мене сльози. Та тут заплакав би не кожен…
- Чому?
- Бо змовчати ти зміг. І зустрічі зі мною збіг.
- Я не мовчав!
- А що ж робив?
- Я плакав, та від тебе скрив!
- Не вірю!
- Я тебе люблю!
- Не вірю!
- Я без тебе вмру!
- Не вмієш, хлопче, ти любити…
- Чому не вмію, що зробити?
- Нічого… хочеш щось скажи…
Або мовчи, а я почну.
- Ну починай, а я стерплю…
- Можливо, щось не так скажу?!
Та зрозумій, хотіла краще.
Ти слухай, - говорити ж важче!
Тобі серце своє відкривала,
Тобі душу дарила свою,
Та цього від тебе не чекала:
Таку грубість, таку мерзлоту…
І дружити ти зовсім не вмієш,
Поважаєш ти тільки себе.
Ти ще мало речей розумієш,
Не цінуєш ти щирість людей.
Ти так легко втрачаєш довіру,
Не тримаєш ти слово своє,
І стосунки будуєш невміло,
Не сприймаєш все так як це є.
Я вернулась з сліпої безодні,
Де ти янголом був для мене,
А тепер ти для мене лиш модний,
Красень гордий, що з Єви іде!
І руках у тебе запальничка,
Честер - лайт у кишені лежить,
Алкоголь –це для тебе вже звичка,
Та все це не мішає любить!
тебе ж любила, як життя!
Ти був для мене ідеалом!
Молилася на тебе я
Й без твого погляду вмирала!
Шукала зустрічі з тобою,
Життя шукала там, де ти,
Та ти холодністю своєю,
Ще трішки, і мене б убив.
Не буду все це говорити,
Ти, мабуть, знаєш, що і як,
Але тебе більше любити
Вже не навчуся я ніяк.
Ти вбив жорстокістю своєю
Оту любов, оту росу,
Яку плекала я з душею,
Яку носила, як сльозу.
Якби ти знав, як я любила!?
Якби ти знав, як я жила?!
Якби ти став хоч на хвилину
У стан, в якому я була!
- А що тепер!?
- Тепер бувай! Бо я не хочу говорить.
В душі моїй живуть ще рани,
І, мабуть, довго будуть жить…
- Стривай! Я дурень, ідіот! Не йди!?
- Пусти! Я не залишусь,
Бо буде нам обом ще гірше!
- А я загою твої рани!
Бо я люблю вже до нестями!
- То не любов, то біль моя!..
Я йду, прощай…
- Ти ще сама?
- Сама…
- Я буду завжди поряд!
- Не треба! Мене вб’є твій погляд!
- Я так не здамсь!
- А я ж здалась…
- Ну залишись! Мені пробач! Пробач мені! Я йду з тобою…
- Хоч будеш поряд – я сама…
- А я ж люблю! Ну? – Ти простила!?
- А ти простив, як я любила?