В зозулинім гаї стало тихо зовсім,
Тільки ледве чутно, десь струна дзвенить...
То свое намисто розсипае осінь.
Що на сонці теплим золотом горить...
Ходить по стежинках та когось шукае,
Та когось все кличе жовтолиця жде.
Б’еться наче птаха, серце завмирае
Знае, що до його стежка приведе.
Підійшла нечутно, мовчки зупинилась.
Глянула у вічі, обпекла вогнем,
Золоте намисто впало покотилось,
А вона з собою повела мене...
Зойкнула струна, аж відгук в небо рветься,
Спалахнув на сонці зозулиний гай.
Чи то плаче вітер, чи то плаче серце,
Якщо знати хочеш в осені спитай...
Осiнь
© Copyright: Лисняк Лидия, 2013
Свидетельство о публикации №113031709232
Свидетельство о публикации №113031709232
Рецензии