Про...

Тоді, коли не залишається слів,
Звикаєш не бажати нічого:
Ні почуттів, ні кольорових снів,
Ні, безперечно, кохання самого...

Живеш так, ніби й не дихаєш,
У полоні безодні цих буднів.
І, здавалося б, нічого не маєш:
Ні можливостей, ні надій на майбутнє.

Співаєш... Гірка для серця розрада,
Адже, робити цього не потрібно.
Та мрію забути - найбільша зрада,
Що нутро труїть непомітно.

Тоді, коли й усміхатись даремно,
Тебе, звично, поруч немає,
Хоча, це потрібно страшенно.
Чи не потрібно? Зовсім не знаю...

Цей світ збожеволів, здається...
Чи то я не тямлю нічого у ньому?
Свідомість цій владі не піддається...
І не хочу бути з нею, навіть, знайома.

Я залишилась десь в шістдесятих...
Що зараз коється, не розумію?
Велика кількість фото відзнятих,
Де з кожним днем я божеволію.

І дуже чекаю... Напевно, тебе.
Та все ж, колись дочекаюсь.
Або згодом все безслідно мине...
Проте, поки лиш тобі усміхаюсь.