Жiнкам вiйни

                Блакитне небо чисте і прозоре,
                Маленька хатка вся уквітчана садами,
                Десь в  далині синіють наче гори
                Великі пагорби , скрізь  зеленіють трави!            

                В городі річка наче змійка в’ється
                А біля неї пара молода гуляє,
                Із сином бавляться , а він собі сміється,
                З відерця квіти у садочку поливає!

                І хоч малому ще нема й два роки,
                Він кожній гілочці і квіточці радіє,
                В житті його це лише перші кроки,
                Та хай збуваються його майбутні мрії!   

                Були щасливі і гадали так буде завжди,
                Та ось прийшла до них лиха година,
                Не знали ще. Василь у цьому  не вбачав біди,
                Хоч  довелося залишити і дружину й сина.

                Його призвали у військову часть,
                Хоч розлучатись й не було бажання,
                Та то була ще не страшна напасть,
                І Ніна зберегла на серці сподівання.

                В Орджонікідзе? ...- То ж нема біди,
                В училище він льотне там попав,
                Забрала сина і поїхала туди,
                Бо знала, що Василь її кохав.

                Лиш рік спокійно їм вдалося там пожити.
                Бо раптом, не чекана, почалась війна,
                Його на фронт забрали німців бити,
                Вона ж із сином на чужині  залишилася одна.

                Ще зовсім молода, така слабка, тендітна,
                За чоловіком не погано їй жилось,
                А от тепер, до того ще й вагітна,
                Вирішувати долю їх, самій їй довелось .

                Не забарились німці й там вже панували,
                Хто був невгоден їм, розстрілювали тих,
                На вулицю із хат повиганяли,
                Старих дідів, жінок, малих дітей - усіх!

                Поплакала в вузли все пов’язала,
                Та на собі ж усе не понесеш,
                Робити, що з тим барахлом не знала ,
                Їй вантажівку щоб найняти, де знайдеш?   


                Домовитись з людьми і побалакати,
                Нарешті їй вдалось, Важливе в  бік відклала,
                Взяла себе у руки, годі плакати ,
                Те що залишилось на тачку проміняла ...               
               
                Потім останнє на ту тачку поскладала,
                А зверху ще й малого сина  посадила,
                Свій страх і всі сумління вгамувала,
                І потягла . То де ж взялись у неї оті  сили ?!

                У тачку ту вона на довго запряглася,
                Що ж попереду там її чекало?
                Бо до Донбасу вона пішки подалася,
                Тому , що виходу вже іншого не знала.

                Від сліз гірких  по вицвітали  очі,
                Та іншого шляху у неї не було,
                І кожен день йшла з ранку і до ночі,
                До краю зморена , минала за селом село,

                Міста проходила, степи, ліси  минала,
                То стільки горя бачила, не можна й передати,
                З малим у лісі, й серед степу ночувала,
                Аби в ночі хоч трохи  відпочити собі дати.

                Те барахло тягнула через силу,
                Для того, щоб на хліб його міняти,
                Щоб з голоду сама не вмерла й сина
                Було їй чим в дорозі годувати.

                Всі залізниці німцями розбиті,
                Скрізь стрілянина ,  крики , вибухи і сльози,
                Йшла цілий місяць, рахувала дні ті,
                Не раз собою закривала сина при дорозі.

                Як би ж хто бачив ті дитячі очі:
                “- Синочок , любий , ти пробач мене,
                За це страшне життя і за ці ночі ,
                Коли я під кущем вкладала спать тебе”               
               
                Благала сина, вірила, що дома,
                Їм буде краще жити, що хоч там,
                Їм вдасться відпочити, тільки знову,
                Зустріла горе. Як же жити нам?

                Це ж Батьківщина, це ж своя земля!
                Радіти б їй та вона гірко плаче,
                Мій рідний край, яка ж доля твоя,
                І тут усе в диму і та ж біда, я бачу!

                Хто ж знав, що буде ця страшна війна?
                А Ніна тут ще й двійню народила,
                У своїй хаті, з дітьми, залишилася одна,
                Чим годувати їх, вона ж їх так любила! 

               
   
                Їй співчували, і харчів давали,
                Нехай потроху, зате хтось та допоміг,
                Це горе всіх людей загартувало,      
                Всі  виживали кожен , хто як міг!               

                Пішли вже німці по хатах, про що балакати,
                В людей харчі останні забирали і майно,
                Перелякались діти , почала маленька плакати,
                Один із них узяв і викинув її в вікно!

                Немов була то зовсім не дитина,
                Щось не живе, непотріб там якийсь,
                У Ніни зупинилось серце в ту хвилину.
                Шепоче Жені, - піди синку, подивись.

                Прошепотіла й впала на підлогу,
                Немов підстрелена на полюванні птаха,
                Отямившись , побігла б дітям на підмогу,
                Та спить іще один у хаті бідолаха.

                Та й не пустили, пістолет приклали їй до лоба,
                Вони регочуть кляті німці, який жах
                Хай нападе на ворогів страшна хвороба,
                І дай їм Господи, зазнати оцей страх          

                В душі, тих звірів мати проклинала
                Їй так хотілось хоч одного задушити,
                Та , що не мала права вмерти, пам’ятала,
                Тоді ж залишились би сиротами діти .

                У волю назнущавшись , щось забрали,
                Та і пішли по-своєму белькочучи із хати,
                Що під вікном було, на сіно донька впала,
                Жива залишилась , ридаючи  раділа мати.

                Ховались потім люди у підвалах
                В них під ногами чавкала вода,
                Там дуже мерзли, й на полицях спали,
                Вмирали з голоду, така була біда.

                То ж як тут вижити , скажіть по волі?
                Не мали , що поїсти і тепла не мали,
                Двійнята від життя такого були кволі,
                Й один за одним, вони повмирали . ..

                Яке ж то серце треба було мати,
                Щоб усе витримати й пережити все,
                Та виплакавши сльози усі матір
                Через війну  свої всі біди пронесе!





                І хоч сама вона була слабка й безсила,
                Та понад все, що в світі є боялась,
                Щоб не лишитись ще й старшого сина,
                Щоб не голодний був, й захищений старалась!
 
                Нарешті  мрія та збулась  , довго чеканна,
                З Донбасу німці геть всі подалися,
                Раділи люди – мить яка бажана
                Та вороги так просто не здалися ...

                Дерева чорні гнуло і ламало,
                Земля розвернута від вибухів гула,
                Червона Армія тих німців добивала,
                Нехай би швидше закінчилась ця війна.
             
                Й земля розтерзана  весною ожила,
                Раділи люди - перемогу святкували!
                Перемішалось все – хто плаче , хто співа!
                Не повернувся хто – з надією чекали .
 
                За дім свій , за сім’ю , за Батьківщину,
                Багато хто життя своє віддав .
                Молилась кожен день, за ту годину,
                Щоб Вася повернувся , щоб Бог дав.

                І Вася повернувся , як благала,
                Та дуже мало довелося їм радіти ,
                Бо знову на війну його призвали ,
                Щоб від Японців Батьківщину захистити .

                І після цього  в їх житті було не мало,
                Іще проблем  і переїздів  з краю в край,
                Вона  скрізь поруч з чоловіком мандрувала,
                На дальній схід, в Японію, в Китай ...

                І як там важко не було їм жити,
                За щастя мали і цінили кожну мить,
                І не вдалося ворогу кохання те убити,
                І не вдалось завадити ще й діток народить!

                А діти, то ж святе у цьому світі,
                Вони не просто радість, а продовження життя
                І вірили батьки ті, до останній миті,
                Що їх дітей чекає щасливе майбуття!

                Життя минає в вічній боротьбі,
                І сили людям додає на те надія,
                Що щастя й радість  будуть на землі.
                І все одно колись здійсниться їхня мрія!