Корабель блазнiв. Дiя XI

Видіння  Ієроніма Босха

ДІЯ ОДИНАДЦЯТА

Із споминів однієї облудниці
або дещо з історій паночки Ніколіни

Початок, кращий за кінець,
Який собі тут міркувала,
Але якщо сюди попала,
То обираю – манівець.

Все якомога відтягати
І покладатися на час,
Та із улесливих прикрас
На дурнів зашморг надягати.

Бо люди, це такі персони,
Як не крути, що не візьми,
Лиш тільки світу просурми –
Про велич їхню, бий у дзвони.

Для цього досить є прикмет,
Надійних засобів і ліків,
В скарбниці хитрощів – великій,
Задовольнити цей предмет:

Хто нудиться, ти розважай;
Хто у турботі, дай надію;
А хто везе, сідай на шию,
І як худобу поганяй.

Якщо молодик, стріль у очі;
Дозрілий, тілом спокуси;
Старий, ти сивину струси –
Волоссям огорнув дівочим.

А на жінок є свій талан:
Перед красунею, бліднішай;
З розумницею, будь дурніша;
Бо створені вони з оман.

Почни розмови й балачки,
Веди суди та пересуди,
Бо від буденної маруди,
Всі жінки граються в шпички.

Будь як вони, сама невинність,
Шляхетний гонор одягни,
В думках їх обрії сягни,
Та говори про доброчинність.

Порядність, вишуканість – це,
Все може стати у пригоді,
А ще, як витримана в моді,
І робиш правильно – лице.

Даруєш посмішки, а руки,
Твої пестливі та люб’язні,
В обіймах сповнених приязні,
Тамують сльози й гасять муки.

Життя – азарт, і в ньому варто,
Поміж жінок й поміж мужчин,
Та їх найменших величин,
Зіграти, як козирна карта.

І в цій шкарлупі, де всяк грає,
У дурня, на якусь дурницю,
Штани заклавши чи спідницю,
В думках сусіда обдирає.

Я не остання, тож мені,
Завзятій, юній – Ніколіні,
Є кому всістись на коліна,
Зірвавши всі плоди земні!