Помста

                Розтріпало вітром коси,
                Плаче дівка під вербою,
                І блищать у траві роси,
                Сперечаються з бідою.

                Чи згубив він її душу,
                І красу її дівочу?
                Зупинити її мушу,
                Бо йому  помститись хоче:

                « Квіти скрізь цвітуть духмяні,
                Хлопцям ти ж бо не байдужа!
                Все забудь, нове кохання
                Прийде».
                Та помститись дуже

                Вона хоче, і від злості,
                Навкруги ні що не бачить,
                Тільки ходить мов та хмара,
                Щось планує , та все плаче ...

                Стільки років вже самотня,
                Хоч красива і розумна
                Всіх цуралась до сьогодні,
                На душі мета безумна ...

                Так кохала мабуть дуже,
                В нього вірила безпечно,
                Він  же  мабуть обійшовся
                З нею дуже безсердечно?

                Щось же мабуть обіцяв їй ?
                А тепер напризволяще
                Її кинув. Замість неї,
                Він знайшов для себе кращу.

                А сьогодні на весілля
                Всіх у гості запросили.
                Запаслася вона зіллям,
                Стриматись не мала  сили.

                Та весілля не його то,
                То весілля її брата,
                Запросила всіх сусідів,
                На те свято їхня мати.

                Бо ж не знала вона того,
                Що він ворог її доньці,
                Та не знала ще й другого,
                Що біда прийде до ночі.
 
                Було вже в рОзпалі  весілля,
                Пили горілку і вино,
                Щоб танцювати, на подвір’я,
                Всі вийшли. Все село гуло!

                Вона з бурхливими думками,
                Збирала з столу тарілки,
                Звернувшись до старої мами,
                Їй посміхнувшись залюбки,

                -Присядь і відпочинь, рідненька,
                Я зараз все сама зроблю,
                Ти ж в мене вже така старенька,
                Жаліючи, тебе люблю!

                Сама ж, міняючи тарілки,
                На місці там де він сидів,
                Зілля додавши у горілку,
                Здійснила помсту, без судів!

                А він був братові її, ще й кращім другом,
                І за розмовою вони увійшли в дім,
                Щоб не проходити далеко сіли разом,
                За стіл, як раз у проклятому місці тім.

                Вона не бачила, бо в кухні посуд мила,
                Коли почула раптом гучний крик,
                Все, вискочивши , зразу зрозуміла,
                І білий світ перед очами в неї зник!
               
                І він все також, мабуть, зрозумів,
                Бо викликав швидку  і дуже хвилювався,
                Але провини він не визнавав,
                - Так доля склалась, що вiн в іншу закохався.

                Коли отямилась, сказали: «Брат в лікарні»
                А поруч мати, і змарніла, і бліда,
                За що ж страждають люди такі гарні,
                Чому в їх дім прийшла така біда?

                Ти чуєш, він вини своєй не баче, 
                Кого ж сестричка, покарала  зараз ти?
                І обійнявши матір, гірко вона плаче,
                "Що ж наробила ти , чи досягла своєй мети"?

                Забула б все давно, що мала на душі,
                Зустріла б іншого і щиро покохала,
                То й не було б такого горя і біди,
                Була б сама щаслива й мати б не страждала!

                Він може й злодій, та на серці з помстой жити,
                Великий гріх! Бог покарає його сам,
                Прощати  людям вчиться  і життя любити,
                Тоді Бог може , подарує щастя й вам!