Памятi Леонiда Вишеславського

Приречений вже прізвищем одним
піднестися над славою своєю,
він жив, неначе добрий херувим,
що грішним духом вештавсь над землею,
бо в космосі свою планету мав,
кохав жінок і навіть пестив прозу.

Як Голова Земкулі він тримав
на відстані вождів офіціозу.

Він розумів: політика – це мить,
і відцурався від її облоги.
Проте вона, немов Дніпро шумить,
шукаючи потоплені пороги.

Руйнуються держави і мости,
не згадуються зоряні сонети.
Неначе з листопадових кострищ,
у небуття поринули поети,
з якими навіть приятелював,
або дружив...

Лишивсь книжковий цвинтар...
А за життя з них кожен стелю мав...
Хурделиця розхристалася...
                Winter...
І хоч не хтів іти на компроміс
та врешті-решт зробився конформістом,
та все ’дно мрію сховану проніс,
блукаючи мільйонноликим містом.

Хто ще цей порох струсить з підошов,
відмиє душу, стомлену від гною?
Гадалось так, а сталося: пішов
до Вічності невільною ходою.

Ні, не моя провина є у тім,
що рідко п’ю з джерел натхнення мови,
та знову опиняюся в куті.
Якщо у змозі, вибачте, панове.

О, як я розумію вас, коли
оргазм олжі повзе огидним змієм.
А нас на палі... Вперті, як хохли,
зрікатися свого повік не вмієм.