3агубленi зустрiчi

Василеві Мисикові

Камін. Свічадо. Сидимо удвох
під прапором. Хтось увійшов до зали.
(Де прапор той? В який сховали льох?
А може, у музей його забрали?..

Та чомусь там його не помічав)...
Я слухаю. Поет веде розмову.
І жовтий череп, начебто свіча,
підсвічує нам тишу вечорову.

– Писав поему я про Кесене –
улюблену дитину Тамерлана.
Прийшли за іншим, узяли мене –
в НКВС виконували плани.

Питаю їх: – Чи ордер є у вас?
Старшой сміється і відповідає:
– Ми маємо з десяток про запас,
а папірець принаймні не біда є.

Дивлюсь й кажу: – Це ж ордер на Минка!
Тут кішка до дверей – Наталя слідом.
Вона ж талановита і швидка.
І встигла попередити сусіда.

А хлопцям ліньки тратити зусиль.
Шуткують: – В нас писак великий список.
І той Василь на «Ми», і цей Василь.
Яка різниця чи Минко, чи Мисик?

Хоч і було мені вже двадцять сім,
пішов із ними. Думав – розберуться.
І розібрались – на «десятку» сів,
обставила, як кажуть, паця цюцю.

Він подививсь крізь шибку і йому,
мабуть, згадались Соловки, в’язниці?..
А, може, й нашу харківську тюрму,
збудовану за кошт Імператриці -

валізу в неї сперли босяки,
як мандрувала Катря по Вкраїні...
Нехай сидять там Мисики й Минки,
бо треба ж виправлятися людині.

...Ось він мої переклади з листа
читає, а вони такі строкаті...
Від Мисика я мав колись листа.
Де він подівся? Треба б розшукати!

Це прапор теж.