Сповiдь мандрiвника

СПОВІДЬ МАНДРІВНИКА

Олексі Марченку

Час невпинно спливає, як скора вода...
Я – мандрівний філософ, я – Сковорода.
Я – криниця знання, до яких ти тяжів.
Я сучасний прообраз майбутніх бомжів.
Бо, як в хату не впустять, лягаю під тин.
Торба – замість подушки –
з Писанням Святим.

Я навчився жидівської, хай мені грець,
бо на ній спілкувався з народом Отець.
Міг переклад зробити точніш од ченців,
але чим тоді їм заробить на млинці?
Мандри духу і тіла, хіба то не фах?
Може, я і безгніздий, та чим я не птах?

Крил бракує? Ви просто не бачите їх.
Мої крила розкуті – то аркуші книг,
що лишу по собі й по тобі, Слобожань,
в мене стільки вирує великих бажань.
Люди-людоньки, кирниця ось вам моя –
кожен тут і стареча, і ще немовля.
І нехай патріарших позбулись борід,
виглядає нас друг коло бідних воріт,

біля бідних воріт і багатих осель...
Світ безмежжя!.. Ми вскочили на карусель
і вона нас, чаклунка, понесла вперед...
З часом Бог з неї висмикне, мов очерет...

...Жив колись я в цариці, в столиці святій,
то й шокованим був, як один багатій,
(щоб не мала до мене претензій сім’я,
я навмисне замовчу те добре ім’я),
той вельможа, той пан,
був колись мужиком.
Він сапелю із ікла слона
з мундштуком
золотим дарував мені:
«Гриць, дорогий,
цей струмент хай лікує тебе від нудьги.
Я збираюсь у Вічність, час швидко мине.
Грай на нім,
то ж, принаймні, згадаєш мене».

Тож відтоді й мандрую я, мов Агасфер.
Вже душа забажала підзоряних сфер,
де за мною побили чорти ліхтарі.
Ні ворожки нездатні вже, ні лікарі
у останню мандрівку мене не пустить.
До побачення, Вічносте, дякую, Мить.