Дума

У похід збирався козак молоденький,
пригортав до серця дівчину гарненьку.
– Аби ти не їхав за Дунай, за річку,
я поставлю зранку у каплиці свічку.

– А чому ж лишатись? Хто мене затуркав?
Чи то кінь кульгає, чи боюся турка?
– Ой, не їдь, козаче, за Дунай, за річку,
бо загублять люди молоду вербичку.

– Стогнуть в Україні і міста, і села.
Отака у неї доля невесела.
І козак поїхав. Січе січень січку.
Молода щоднини ставить Богу свічку.

Запалює свічку, й мовчачка голосить,
чом ніхто до неї звістки не приносить?
Може, хто позаздрив,
може, хто й наврочив?
Може, й крук вже випив козакові очі?

Вбралася святково йти до церкви зранку,
та стріча на ґанку ворожку-циганку.
– Ти, ворожко мудра, ходиш на толоки,
може, чула, де мій сокіл ясноокий?

Золотила ручку циганці-ворожці
і питала в неї, як там запорожці?
Чом Богдан Зіновій по світах гуляє,
чом в оселю рідну Василь не вертає?

– Ой, не плач, дівчино, гарна, як вербичка.
Розлилась у повінь наша Дунай-річка.
Набирали воду козаки в балії,
а на них напали яничари злії.

Любий твій в полоні. У неволі скніє.
Та нехай серденько не болить, не ниє.
Бо від сліз не буде користі та зиску.
Прийде час, з смереки вирізьблять колиску.

В тій колисці стане спати ваш синочок.
Почекай, дівчино, почекай годочок.
Біля перетинку здійме пил лошиця,
І всміхнуться радо квіти-чорнобривці.

Може, так і стало, як їй нагадала,
може, то зернина пісні в душу впала?
Батьку, кидай сани, став коня до воза,
та й збирайся з нами різати рогоза.