Лина Костенко. Умирают мастера

Умирать мастера начинают, и память-как рана.
В барельефах печали застыл остановленный миг.
Подмастерья не стали пока мастерами,
а работа не ждет. Продолжают без них.

И приходят сюда наглецы и проныры,
за любую работу берясь без труда.
Раз гиганты в слезах над могилой застыли,
суетливая бездарь накормит свои стада.

Что за чудный пейзаж: косяками идут таланты,
и из неба седьмого скроила насест суета.
С мастерами полегче. Они-как Атланты.
Небо прямо на плечи кладут. Оттого-высота.

Простора,
простора,
простора
и чтоб без всяких травм,
чего-нибудь, проще простого,
как прорастанье трав,
чего-нибудь неземного,
как музыка
или мысль,
хотя б единого слова,
в котором - нетленный смысл.


Лина Костенко. УМИРАЮТЬ МАЙСТРИ…

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти,
держать небо на плечах. Тому і є висота.

Простору
простору
простору
і щоб ніяких травм
і чогось такого простого
як проростання трав
і чогось такого дивного
як музика
без блазенств
І слова
хоча б єдиного
що має безсмертний сенс.