***

Похмурий ранок,де-не-де впаде сніжинка.
Один лиш щит зелений захищає Україну.
З юнацького плеча сповзає на землю гвинтівка.
Багато з них в цей день побачить тільки домовину.

Йде в даль дорога смерті,залізничний змій.
А звідти чутно крики коміссарів.
А в голові лише думок нестримний буревій.
Не хочуть помирати хлопці,хочуть жити і надалі.

Не бачили багато з них не світу,не війни
Не дівчини любові,і не зради.
А бачили вони лише батьківськії хати.
Та ранок,що встає над їх ставком і тихими лісами.

Вже постріли лунають,свистить саме повітря.
А хлопці раптом розуміють:Україна-це вони.
Не побудують варвари і тут свої угіддя.
Не висохне ставок і не зрубають ті ліси.

І вал за валом відбивають!
Як кам`яна стіна,стоять ті юнаки!
Бо Україна-це вони,і славу їх у небі поховають.
І пам`ятатимуть цей бій нерівний на віки!

Там народилась вільна Україна!
Під Києвом,на колії забутій.
І юнаки життя за неї полишили.
Бо Україна-це вони.Бо слава їх-то смерть на перепутті...