Ми прощались, стояли двоє,
Шоста ранку, пусті вагони…
На пероні розтоптаних мрій
Говорила востаннє «Ти мій!»
Наповнялися очі дощем,
Ми не вміли прощатись іще,
Та і слів бракувало чомусь,
Не потрібні були «Клянусь!»
Півгодини лишалось у нас –
Для прощання короткий час,
Щоб сказати усе, що хотів.
Час ранковий так швидко летів!
Ми мовчали, стояли двоє…
Капав дощ на мої долоні,
Капав дощ, а ще сльози з очей,
Ми удвох серед сотні людей!
Провідниці ввірвався терпець.
Твій білет лиш в один кінець…
Поїзд швидко перон покинув,
Ти на східцях стояв ще хвилину,
І я вслід тобі стала кричать:
«Знай, я завжди тебе буду ждать!»
Буду ждать
© Copyright: Наталия Зинченко 2, 2013
Свидетельство о публикации №113012811461
Свидетельство о публикации №113012811461
Рецензии