Притча про сучасне село. Громадянська поезiя

А у нашому селі –
Верби над водою...
Наче згадують вони
Молодість з журбою.

Вітер віє над ставком,
Гілочки гойдає.
Очеретами шумить,
Щось розповідає.

Вечорами молоді
Тут колись співали.
Та зозулі ті часи
Швидко відкували…

Багатьох селян нема.
Віджило багато.
Все побачили в житті:
І війну, і свято.

Зброю кинули, взяли
Вила та лопати.
Не встигали мозолі
Й рани лікувати.

Мрія в сім’ях оживала,
Діточки плодились.
Дочки-пташки вийшли заміж,
Хлопці одружились.

Розлетілися по світу.
Стали всі міськими.
Десь й онуки вже з’явились,
Звуться «городськими».

...У селі – стіною клени
Та бур’ян – під стріху.
Бабці днюють на городі,
Там знаходять втіху.

Дідусів святі забрали,
Дім їх – під хрестами.
А сам цвинтар до садочків
Врізався горбками.

Ферми-пустки – всі в руїнах,
Як у сорок п’ятім.
Непомітно поселився
Сум у кожній хаті.

Ну а вийдеш на ставочок
Молодість згадати,
То відразу орендатор
Стане матюкати.

Він – господар, не громада.
Про селян забули.
Лише верби пам’ятають
Тут життя минуле...