Подружилася із дощами,
Із вітрами мову знайшла.
Розбавляла я їх сльозами,
Як калюжами боса йшла.
І кололо нестерпно в грудях –
Ні, не серце, давно вже лід!
Бо не плачу давно на людях,
Не показую, як болить!
Але зараз одна в кімнаті,
У полоні безмовних стін.
І я плачу, так гірко плачу,
І так гірко кричу: «Як ти смів?»
Та слова ти мої не почуєш,
Там де ти, не гуляють вітри.
Чиїсь кроки далеко чую –
Може… ні, це не ти, не ти!
Із відтіль не приходять, знаю,
Там не звонять, не пишуть листи.
Мої сльози тобі дощами,
Та не можу без сліз, прости!
Залишилися тільки фото,
З них ти дивишся, мов живий!
А мені лиш мінорні ноти,
І пісні, які ти любив.
Та й не треба нічого більше,
Я усе віддала дощам.
Та так важко братику, віриш
Назавжди говорить «Прощай!»
Братику
© Copyright: Наталия Зинченко 2, 2013
Свидетельство о публикации №113012510641
Свидетельство о публикации №113012510641
Рецензии