Звернення до Т. Г. Шевченка

«І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї…»

Я виріс вже не в чужині,
Я народився в знатнім краї,
То як тобі, то й мені
Нічого кращого немає

На світі, як старий Дніпро
Та наша славна Україна,
Де всі воюють за добро
Ще від твоїх часів, здавнини.

А землю, що людям дали,
Що проміж всіх розпаювали,
Потроху знову пригребли
І знову у людей забрали.

І знов заможний селянин
Затяган по судових справах,
В суспільстві народився свій
Прошарок знов панів лукавих.

І так помалечку пішло,
Взялись вони хазяйнувати,
Що розтащили все село,
Щоби собі щось краще мати.

В них є і гроші, і кермо,
Зв”язки і про багатства мрії.
І знову, знову під ярмо
Гне селянин кріпацьку шию.

І з їхньой легкої руки
Бабусі, з сивиной на скроні,
В старих ряднинах дітлахи
Жебрачуть, простягнув долоні.

Кобзар! Твій щирий «Заповіт»
Легкой примарой залишився,
І за останні двісті літ
Світ аж ні трохи не змінився.

Ти бачиш зверху, із гори
І наш Дніпро, зелені кручи,
І серце болісно горить,
Як рідний твій народ розлючен.

То ж знову підіймай народ
Країну привести до ладу,
Без зайвих постанов-нагод
Переобрати нову Владу.