Марiя

                На київщині це було,
                В селі із назвой Кившовато
                У праці нажили добро
                Й жили щасливі в своїй хаті.
                Та раптом щастя те минуло,
                Немов прокляття хтось наклав-
                Бідой родину захлиснуло,
                Хтось долю їхню зруйнував.
                Революційной завірюхой пролетіла,
                Неімовірна чорна, злая сила.
                Всіх розкулачили, тих -
                До світанку, хто вставав,
                Хто у поту своє багатство
                Й хліб свій здобував.
                Забрали все.
                Не з чим залишили родину.
                А мати мала народити ще й дитину.
                У ті такі страшні й важкі роки
                З надією чекала вона доньку, й залюбки
                Надіялась на щастя і на вдачу.
                Та вийшло, що доньку вже й не побаче…
                В дитині щось сплелось в біблейську мрію -
                Донькою вона Лазаря була.
                Марійка, мов Свята Марія –
                Бабуся їй таке ім’я дала.
                Бо мати вмерла при пологах,
                Коли народжувала дивне це дитя.
                Важку й страшну їй долю у дорогу,
                Залишила на все її життя.
                ---------------------------------------
                А батько тоді був на заробітках -
                В Америці він важко працював.
                Три сина в нього, й народилась донька-квiтка
                Біду ж страшну ніхто з них не чекав.
                Коли ж дізнався про біду, то дуже довго
                Додому з болем добирався він.
                Важкою та, була його дорога,
                Бо від розриву серця помер і старший син.
                Помер від горя, втратив усі сили.
                На цвинтарі він майже тоді жив –
                Сльозами гірко поливав могилу,
                Бо матір дуже він свою любив.
                Залишились два, горем вбиті брата.
                Й ті виживали як тільки могли.
                Через пів року поховали й тата.
                На цвинтар з болем його віднесли.
                ---------------------------------------------------
                Не знали, що ж тепер робити,
                Куди подіти немовля?
                Сльозами їхніми полита,
                З під ніг уходила земля.
                І з почуттям тяжкого боргу,
                В стражданнях біль пережили…
                Згадали про ту вдачу добру,
                Й Марійку тітці віднесли.
                Бодай би ту біду не знала,
                Сама ще майже дитинча,
                В сльозах дитину колисала,
                Не висипалась по ночам.
                Шість років швидко проминули.
                Як заміж, батькова сестра,
                Виходила, малу Марійку,
                У люди, внайми віддала…
                -------------------------------------
                Був голод.
                Й поштаря хтось вбив.
                Мабуть за невеликий шматок хліба.
                А Ларіон там йшов,
                Він завжди там ходив,
                Бо саме там була його садиба.
                Не розбирались довго,
                І забрали брата –
                За вбивство засудили
                Й кинули за крати.
                А Федір, для Марії,
                Що була єдина втіха,
                Тоді давно вже на Донбас уїхав.
                На увесь світ залишилась одна.
                То ж не питайте, як жила вона.
                Усе в шість років, мов доросла розуміла.
                Що заставляли чужі люди, те й робила –
                Дивилась за господаревим сином,
                (Їй шість, а йому років – три)
                Носила коням в ясла сіно
                І підмітала у дворі.
                А як що щось не так робила,
                Марійку лаяли і били.
                Ніхто не пестив й не жалів,
                І заступитись не хотів.
                -----------------------------------
                Три роки брат тоді мовчав,
                А, потім, коли одружився,
                До себе він сестру забрав
                І сам в халепі опинився –
                Його дружина була зла,
                І дівчину вона «заїла»
                Марія геть від них пішла,
                Синці ховаючи…
                Не сміла
                Поплакатися хоч комусь,
                Щоб серце з горя не боліло,
                Що не потрібна всім чомусь,
                Вона це гарно розуміла.
                Як склалась доля у дитини –
                Вона ж працює, хоч й мала.
                Не маючи гріха й провини,
                Всім не потрібною була.
                Чому, скажіть?
                А так хотілось,
                У світі жити, і вона,
                Хапалась за життя,
                І билось маленьке серце не дарма.
                Було – в підвалах ночувала,
                І в кочегарці в дідуся,
                Де тільки можна, працювала,
                Від холоду тремтіла вся
                У непогоду…
                Й побиралась –
                Давали їжу й барахло.
                У чотирнадцять, їй здавалось,
                Нарешті трохи повезло.
                Взяли у шахту на роботу,
                В гуртожитку куток дали.
                І працювала…
                Вся в турботах.
                Без відпочинку. Й похвали
                Марійка зовсім не чекала.
                Тепер від щастя розцвіла.
                Себе потрібною вважала,
                Надію в серці берегла.
                ----------------------------------
                Заглянув в список Афанасій
                Здивований він аж присів:
                «Працює гарно оцей красень,
                На нього б глянути хотів»
                А виявилось, то дівчисько
                Хоч гарна, але дуже молода.
                Він закохався й долю її близько,
                Сприйняв, дізнавшись, хто вона така.
                Був на багато від Марії старший
                Але з надією, закоханий, чекав,
                Щоб виповнилось їй хоча б шістнадцять,
                Дівчину цю, тепер оберігав.
                А потім одружились й сина народили.
                Хоч Афанасій у троцьківськім русі і не був,
                Та звинуватили його й заполонили,
                Кудись заслали, щоб про те ніхто й нечув.
                І хоч Марія ту політику й не знала
                Та в світі, ворогом народу раптом стала –
                Скрізь, куди не підуть,Їх із сином гнали.
                Не давали дихати, жити не давали.
                Захворів маленький у лиху годину,
                Їх не лікували, й померла дитина.
                Скільки знову горя зазнала Марія,
                «Афанасій повернеться» - в ній жила надія.
                Батьки чоловіка їй допомагали,
                Та старі були вже й з горя повмирали.
                Де ж набратись сили, щоб усе стерпіти?
                Вішалась Марія – не хотіла жити.
                Бо як жити далі, вона вже не знала.
                Злая чорна смуга на шляху їй стала.
                Та знайшлися люди, які врятували,
                Не дали померти й шлях їй спрямували.
                Знов вона шукала свого чоловіка.
                «Він вже не повернеться,- казали,- до віку»
                ----------------------------------------------------------
                Та роки минали, скрізь усе мінялось.
                І старі напасті з часом забувались.
                Все з початку треба було починати,
                Влаштувалась у столову, вона працювати.
                Там вона зустріла хлопця молодого,
                З чорними очами,й закохалась знову.   
                А сама, хоч стільки бід пережила,
                Мов та квітка весняна, знов розцвіла
                І була така тендітна і красива,
                Що в Грицька, тоді не вистачило сили -
                Перед той красою не встояв
                І Марію за дружину взяв.
                Він ходив за нею по п’ятам,
                Не дай Бог,щоб хтось на неї глянув.
                Так кохав, що це і не ховав,
                Глянувши на неї, без вина був п’яним.
                Він як і вона, багато горя бачив,
                Сиротою ріс, так само як й вона,
                Не дарма ж сирітська доля плаче.
                Мабуть тому вона їх і звела.
                Про все забула,
                Бо Григорій був для неї тепер втіха,
                Та раптом Афанасій «блискавкой» приїхав.
                Марія, на той час, вагітною була.
                Він розумів: «Не винна перед ним вона»
                Багато розмовляли про життя,
                Що й досі на душі лежало тягарем,
                «До мене повертайся в майбуття,
                Дитина буде наша, й заживем,
                Щасливо разом, як було колись»…
                Та не погодилась Марія: «Ти прости,
                Як що ті наші мрії не збулись,
                Тепер нове життя я хочу зберегти.
                Уїхав Афанасій, та її не забував
                Тут залишились його друзі і про неї докладали…
                Допомагав Марії він, посилки висилав,
                Аби жили в достатку вони і не бідували.
                ---------------------------------------------------------
                Та тут зненацька почалась війна,
                Чоловіків усіх на фронт позабирали.
                Хай вічно буде проклята вона.
                О, скільки горя люди знов зазнали.
                В Марії двоє діток на руках,
                Живі залишились, бо не було їх вдома.
                Спаситель їх до себе погукав,
                Коли на їхній дім упала бомба.
                Їх з дітьми, подруга Марії приютила.
                І Афанасій вислав гроші їй на дім.
                Та пошту бомба теж до тла спалила,
                Без даху залишились,
                Але в тім –
                Бомбити їх вже скоро перестали,
                У селищі, там де вони жили,
                Німці свої війська розташували,
                Від бомбування відпочити їм дали.
                Та люди, склавши руки не сиділи,
                Марія, як і інші, в партизани подалась,
                У німців, в штабі, воду отруїла,
                В полон її взяли, та жінка не здалась.
                ЇЇ там били, довго катували,
                «Нічого я не знаю»,- відповідь була.
                Свою провину, все одно, не визнавала,
                Й про друзів теж Їм не розповіла.
                Як знепритомніла, її у яму кинули.
                І хтось стеріг ту яму, там до ночі.
                Тим друзям завдяки, Марія не загинула,
                Бо врятували – вдячністю світились її очі.
                -------------------------------------------------------
                А чоловік, той, під Ізюмом воював,
                І був поранений він дуже важко в ногу.
                Попав в шпиталь, в Калмикію і знав,
                Що вже на фронт йому відрізана дорога.
                Калмичка – медсестра, за ним ходила,
                Бо рана не загоювалась – кістка загнила,
                Взяла його до себе і не відпускала,
                Коли просив, щоб та допомогла.
                Додому він хотів й на хитрощі пішов –
                Він написав листа й посильного знайшов.
                Марія їздила й Григорія забрала.
                Возила довго по шпиталям, клопоту зазнала,
                Та була рада, залишився, що живим –
                Його кохали й цінували і таким.
                Вдвох тридцять вісім років прожили,
                Після війни, ще троє діток народили.
                Бувало все, але життю раділи,
                Бо стільки горя вдвох пережили.
                Та чоловік хворів – йому усе життя,
                Нога поранена спокою не давала.
                Марію турбувати не хотів,
                Та кожен день, вона війну ту проклинала.
                П’ятдесят вісім років батькові було,
                Коли помер він.
                Й рідних всіх залишив.
                Вже на його могилі виросли давно
                Каштан і липа,
                Й вітер там колише,
                Багато квітів, що завжди цвітуть,
                Тому, що є кому, про батька пам’ятати,
                Бо то святе,
                І на могилі, тут, навіть не мають права,
                Його забувати.
                -----------------------------------------------------------
                Марія ж іще довго прожила,
                Усіх завжди любила і усіх прощала.
                Як знати, чи щасливою була?
                Кожну хвилину щастя, мабуть цінувала.
                П’ятьох дівчат Марія народила.
                Їм доброй матір’ю завжди вона була.
                Своє, вмираючи, їм серце залишила,
                З собою душу, вона лиш свою взяла.
                О, Боже, чисту душу, ту, прийми
                Нехай хоч там, на небі, відпочине.
                З собою в рай квітучий забери,
                А серце її, в дітях, не загине.