Пiдземне мiсто

Підземне місто
Перемінливий дощ. Мокрі вулиці. Незнайомі прохожі. Осінь. І м’яке промокле листя, яке не встигли прибрати двірники.
Я люблю гуляти моїм рідним Житомиром. Особливо в осінні сонячні дні.  Відчувається легкий морозець. Кінчики пальців трохи червоніють і колять. Звідкілясь доноситься запах осіннього диму. Цей запах не зравниться ні з  яким осіннім запахом. Блакитно-сірий дим, схожий на туман, стелиться на жовте хрумке листя. Я вдихаю осінь. Легені наповнюються повітрям, але насправді осіннім настроєм. Напливають свіжі думки... Ніби хочется спати, але хочется чогось нового, адже думки переповнюють.
Я дуже люблю Житомир. Це моя Батькивщина. Це місто ніби просте, але настільки близьке та рідне, що воно для мене особливе. Кожна вуличка і куточок мені тут рідний. У них є своя історія і моя, мого життя, пов’язаного з Житомиром...
Мені 16, я ходжу у школу і люблю вчитися. Люблю завжди щось нове і цікаве. Адже це так захоплює! Ще я цікавлюся історією свого міста. Насправді у Житомирі немає чогось такого особливого, але для мене істроія цього міста важлива.
На днях я прочитала статтю у газеті про історію Житомира. У ній розказувалося про підземні ходи під містом. Інформації про це було завсім небагато. Але усі ходи в підземелля на теперішній час було засипано і закрито. Це мене зацкавило, і я вирішила дізнатися більше про підземне місто.
Я пішла до школи. Йшов маленький дощик, але я досить добре промокла. На вулицю я ніколи не виходжу без навушників і музики у плеєрі. Це ніби частина мене. Пісні мене надихають на дуже різні речі. Я люблю писати вірші і розповіді про життя, а музика мене на це надихає. Тому і у школу я йшла з піснями.
Першим уроком було краєзнавство. Вчителька у нас була не дуже комунікабельна , ще вона й не любила наш клас через один випадок. Я трохи запізнилася, а урок вже почався. Я підійшла до дверей класу, хотіла зайти, а тут двері самі відкриваються і попадають мені прямо по голові. Це було влучно. Вчителька відкрила двері, бо їй було задушливо у класі, а я за це отримала. Ось моє покарання за запізнення. День почався весело і активно. Мало того, що мене збили з ніг, та ще й почали запитувати домашнє завдання у дверях. Клас реготав. У класі літало усе, що завгодно, і потрапляло один в одного. Веселий у нас клас. А у мене день почався дивовижно цікаво. Тут у вчительку потрапив поламаний коректор, це була остання крапля, терпіння вчительки дішло до кінця і роздався крик, мабуть, на усю школу: «ЩО ВИ СОБІ ДОЗВОЛЯЄТЕ?! ХТО ЦЕ ЗРОБИВ?! ХТО ЗІПСУВАВ МІЙ ОДЯГ? НУ ВСЕ, Я ЙДУ ДО ДИРЕКТОРА». Вчителька кудись пішла. Так, було весело.  Усі й досі сміялися. Хлопці кричали: «Гліб, красава!». А він вставав і робив усім уклін. У нашому класі завжди трапляються якісь історії і проблеми. Постійно викликають чиїсь батьків до директора. А там вже як пощастить. Ми, звісно ж, до останнього заступаємося один за одного. Буває й таке, що наш клас звинувачують у тому, чого немає. Ось це вже образливо. А взагалі я люблю свій клас.
- Привіт, - сказала Поліна, - Та ти у нас везуча! Влучно вона тебе вдарила.
- Привіт, так, мені завжди щастить...  Вона зараз, напевне, побігла скаржитися на наш клас. От я не розумію, як можна було потрапити у неї? Вона це так не залишить.
- Та хто його знає.
- Давайте скажемо, що це зробила Валя? Їй нічого не буде, вчителька любить її, - сказав Вова, наша староста. Зазвичай, усі старости – молодці і відмінники, а у нас усе навпаки. Валя – відмінниця у нашому класі, вона постійно відрізняється від інших своїм зовнішнім виглядом і дивними фразами. Тому у нашому класі з нею ніхто не спілкується.  Поліна – моя найкраща подруга. Та цим усе й сказано. Найкращі друзі – вони найкращі.
- А чому це одразу я? Я б так ніколи не зробила, в мене немає коректора! – відповіла Валя і засміялася. Ніхто не зрозумів того, що вона сказала.
- Її навіть ніхто не зрозуміє, якщо вона щось почне суперечити, - додала я.
- Вона постійно на своїй хвилі, що ж ти хочеш. – відізвалася Поліна.
- А мені взагалі байдуже. Нехай горланять на мене, погорланять та й перестануть.  Що вони зроблять? – відповів Гліб.
Тут повернулася вчителька. За виразом її обличчя вона почула останню фразу Гліба. Вона спокійно сіла за стіл і почала листати журнал. У класі була тиша. Усі переглянулися. Нас лякало те, що вчителька ані не кричала, ані не позвала директора до класу, а просто спокійно сиділа на стулі. Гліб піднявся зі свого місця.
- Це я кинув. – Вчителька підняла голову. Близько хвилини була тиша.
- Добре, сідай, - відповіла вона. – Усі здивовано переглянулися і щось сказали.
- І це все? А як же повести до директора, викликати батьків? Виключити зі школи?
- Нічого страшного, ти ж випадково кинув. – Вчителька сиділа за столом і дивилася у журнал. Гліб здивовано поглянув на неї, - Сідай, чого стоїш? – Гліб сів і щось сказав Вові. – Починаємо урок, - тут продзвенів дзвоник. Вчителька сіла збирати свої речі. Гліб підійшов до неї і попросив пробачення, далі вони вдвох вийшли у коридор поспілкуватися. Усі подивилися, куди вони пішли, вчителька сказала, щоб ми зачинили двері.  Про що вони тоді говорили, знав лише Гліб, вчителька і Вова.
Я вирішила зайти до шкільної бібліотеки і пошукати інформацію про підземне місто. Зі мною пішла Поліна і Вова з Глібом. У бібліотеці знайшлася лише одна книжка на цю тему. І в тій розказувалося більше про історію Житомира загалом, а про підземне місто було лише дві сторінки. Я розповіла своїм друзям про підземне місто, їм це сподобалося. Вова навіть знав дещо про це. Його прадід ще розповідав, що його прадід разом з друзями тайком від дорослих бігали у ці підземні ходи, але одного разу три хлопчика загинули у підземному місті, і усі ходи закрили і засипали. З того часу ніхто не був у підземному місті, а ті, хто, може, були – загинули. Усім дуже сподобалася ця розповідь. І ми вирішили розкрити загадку підземного міста і поклялися, що ніхто, окрім нас четверих, не знатиме про наші наміри. Наша історія почалась. Щодня ми шукали щось про підземне місто усюди, де знали, але результату майже не було... Але ми не опускали руки,  хоча в інтернеті навіть про підземне місто і не згадувалося. Сумніння нас, звісно, трохи поглинули. А чи існує взагалі підземне місто?
На вихідних я пішла провідати свою прабабусю. Ми пили чай, приємно розмовляли про життя. Завжди, коли я приходжу до неї, мені стає так тепло і затишно. Смачні запахи минулого, одяг ще з того століття, гарний фарфоровий посуд і завжди усміхнене обличчя моєї прабаусі. Їй було вже за 90 років, а виглядала вона миксимум на 65 років. Моя прабабуся – просто ідеал жіночої краси. Настільки добра і інтелегентна жінка, що просто здається, таких людей і не існує... Бабуся розповідала про своє життя. Я завжди слухала її з розритим ротом. Мені дуже подобалися її розповіді.  Я подумала, а чому б не спитати її про підземне місто? Вона ж має знати хоч щось, адже живе у Житомирі усе своє життя.
- Бабусю, а Ви щось знаєте про підземне місто у Житомирі? – бабуся чомусь здивувался.
- А навіщо це тобі, сонечко?
- Та цікаво просто...
- Не воруши минулого, люба, ой, не воруши... Минуле за це не подякує.
- Бабусю, це ж історія мого міста, я повинна її знати.
- Ой, доню, не лізь, куди не просять. – Вона махнула рукою, я засмучено погялнула на неї, -  Ну, як тобі так цікаво, то розповім. Коли мені було 18 років, молодість тільки нахлинула. Я закінчила сільськогосподарський інститут. Була повна сил, пішла б на любі подвиги. Кров у мені кипіла. І тут я зустріла твого прадідуся. Який же він був красень! Царство йому небесне. Справжній чоловік. Я його одразу ж покохала. А за рік ми вже одружилися. Незабаром народилася твоя бабуся. Яке дитя! Чоловік заробляв гроші, за професією він був археологом. Його завжди до чогось тягнуло, на щось нове спонукало. І тут він вирішив дослідити підземні ходи у Житомирі. Ніхто нічого про це не знав. А він просто мріяв про це. Вирішив спуститися до цих печер. Його у цьому ніхто не підтримав, усі зневагали його, але він багнув свого. Я його благала, щоб не спускався він туди, але що ж  поробиш. Гордовитий був твій прадідусь. І вирішив він усім доказати, що це варто історії. Що існують підземні печери. Пішов він туди ввечері, я вже заснула, і бабуся твоя спала. Навіть не попрощався. І записки ніякої не залишив. Пройшов день. Про нього ніяких слідів. Минуло три дні, він досі й не повертався. Я звернулася до міліції. Ледве вмовила їх спуститися у ті ходи, вони гадали, що то підвал якийсь, що мій чоловік напився та й поліз хто зна куди. Але то виявився не підвал. Міліція пробула там пів дня. Вони знайшли мого чоловіка мертвим під колодою. Його завалило... Але коло нього міліція знайшла записи про підземелля. Чоловік вже повертався додому, але раптом на нього впала колода. У записах було багато, чого я не розуміла, я ходила після його смерті показувала це вченим, але вони ніхто цього не признавали. Потім почалася війна, підземні ходи таки виявили. Твердження мого чоловіка виправдили. Багато людей там ховалося і помирало, але я туди не наважувалася пійти ні за що. Записи я зберігла, і вони залишилися у мене.
- Але ж ви казали, що дідусь помер на фронті...
- Я не хотіла, щоб про це хтось знав, і пообіцяй мені, що це залишиться між нами.
- Звісно. А можна поглянути на його записи? – Прабабуся на мене так подивилася, ніби я в чомусь провинилася.
- Навіщо тобі це?
- Я дуже цікавлюся історією нашого міста, пишу наукову роботу по цьому матеріалу.
- Ти уся в дідуся. Просто копія його. Гордовита, цілеспрямована... Добре, дам я тобі його записи, не даремно ж він так життям ризикував.
- Дуже дякую Вам, бабусю. – Вона встала і дістала у шафі скриню, а у ній взяла жовті старі листочки, що лежали у папці.
Я сіла розглядати їх, але там дійсно було мало що зрозуміло. Ми ще посиділи з бабусею, попили чай, я розпитувала про прадідуся. Але мало дізналася про нього... Все ж бабуся не дуже хотіла про нього говорити, але я тепер знала правду. За годину я пішла додому. Але по дорозі подзвонила Вові і розповіла про те, що мені розказала прабабуся. Ми вирішили вчотирьох зустрітися у нього на дачі. Там спокійно і нікого немає.
Ми зустрілися біля пам’ятника Корольову. Я захопила усі газети, які знайшла раніше і записи свого прадідуся. Поліна розмовляла з ветеранами і довідалася у них дещо про підземні печери. Гліб обійшов усі міські бібліотеки і назбирав уже цілу папку про підземне місто. А Вова намагався сходити до архіву, але його туди не пустили. Тому він дізнався усе про охорону міського архіву і про інформацію, яка там може бути. Усі ми були заінтересовані історією підземного міста, тому шукали інформацію завзято. Але найцікавішим і найточнішим було самим довідатися про підземне місто. Подивитися на це своїми очами і написати свою історію. Адже стільки всього незвіданого. А ми, молоде покоління, маємо знати свою історію і зберігати її, передаючи з покоління у покоління.
Приїхавши на дачу, ми розпалили піч і на столі розклали усе, що знайшли. Поліна розповіді ветеранів записувала на диктофон. Гліб показав нам записи з бібліотеки, інформація була чітка і досить корисна, але загалом те, що ми вже знали. Я показала вирізки з газет. Потім ми сіли розбирати записи мого прадідуся, це була найцінніша інформація. Адже усе інше загалом складалося або з легенд, або взагалі не відомо з яких джерел. У вчителів з історії ми не хотіли питати, чи знають вони щось про підземне місто, тому що ми не зможемо пояснити навіть, навіщо це нам. А казати комусь взагалі про те, що нашею ціллю є спуститися до підземного міста, було дуже ризиковано.
- То твій прадідусь був археологом? – запитав Вова.
- Так... Мене це, звісно, здивувало. Що-що, але я не думала, що тяга до історії у мене від прадідуся. Та ще й прабабуся стільки всього приховала від нас. Стільки років минуло... А зараз мені ще більше хочеться дослідити це підземелля, адже мій прадідусь помер саме через це. Мені хочеться закінчити його справу.
- Ти що, хочеш спуститися у підземне місто сама? – здивувався Гліб.
- Не сама, а з вами.
- Ти що, з розуму з’їхала?! Як ти туди спустишся? Там усе гніле, та й потім ти ж сама знаєш, скільки людей там померло! Це ж самогубство.
- Ви усі так вважаєте? – Спитала я засмучено, вони опустили голови.
З хвилину я ще постояла, а потім пішла з дому, сіла на маршрутку і поїхала додому. Мені було дуже образливо це. У школі ми на наступний день, звісно, помирилися. Але я все ж не опустила руки, я за будь-яку ціну дізнаюсь усе про своє місто і закінчу справу свого прадідуся.
Кожного вечора я сиділа і перечитувала усі газетні виписки, записи дідуся, книжки. Точної інформації не було...  Мене це не задовольняло. А з пустими руками, навіть без мапи, було небезпечно спускатися вниз.
Я дізналася, що проходять підземні ходи під районом всього міста: від вулиці Подільської до річки Тетерів, від Соборної площі до річки Кам'янки, тягнуться паралельно вулиці Черняховського та Люборскої. Існують під вулицею Київською, парком Гагаріна і військовим шпиталем. Та найбільш розвинена мережа підземних ходів під Замковою горою і площою. Входи до підземелля знаходяться багато де, але усі вони закриті, або ведуть в нікуди. Але є входи під головою Чацького, які не засипано і не знищено. Але ці входи знаходяться під водою, тому що колись було построєно греблю, рівень води піднявся, а входи затопило. Але вивчивши карту ходів, я дізналася, що лише 10 метрів йдуть під водою, а потім йде різкий підйом, в наслідку чого вода не затопила все підземелля. Але я точно не знала, де знаходиться вхід. Це треба було дізнатися самій.
Ввечері хлопці покликали мене і Поліну піти погуляти. Я погодилася. Ми пішли гуляти по місту. Вечірній Житомир, мабуть, найкрасивіше місце у всьому світі. Чарівні будинки з нічним підсвічуванням. Ліхтарі, які заблукали у густому тумані. Волога сіра бруківка. Чисте свіже повітря, наповнене спокійністю і безтурботністю...
Вова, як виявилося, покликав нас гуляти не просто так. Він хотів з нами усіма серйозно поговорити. На днях він був в архіві. Звісно ж, туди він потрапив не просто так. Довелося дочекатися, доки настане ніч і засне охоронник. Але все ж йому це вдалося. Але таке рвіння до архіву було марним. Він не знайшов нічогісінько, окрім порожньої папки з написом «Житомирське підземілля». Це було дуже образливо. Але саме це нас підштовхнуло до подальших досліждень підземелля. Поліна і хлопці знов підключилися до пошуків. Я їм розповіла про те, що дізналася. Їх дуже зацікавив вхід до підземелля. А ще загадки підземного міста. Я вичитала у записах прадідуся, що у підземеллі знаходиться дуже багато пасток. Але описано було лише одну, в підземеллі є такі кімнати, де повітря дуже п’янке, коли їм дихаєш, то за хвилину ти п’янієш і засинаєш. Я так припустила, що мій прадідусь помер саме від однієї з таких пасток, на нього впала колода.
Хлопці завзято вирішили з завтрішнього дня взятися за наші дослідження. Гліб запропонував завтра після уроків поїхати на Корбутовку, аби пошукати вхід у підземелля. Вони з Вовою будуть пірнати у Тетерів під головою Чацького. Це дуже небезпечно. Прямо біля голови Чацького заходиться невеликий водоспад, який може знести іх і розбити об камені, вже не кажучи про льодяну осінню воду. Але заперечувати їм не було сенсу. Все було вже вирішено.
На наступний день одразу ж після уроків ми сходили до спортивного магазину і купили нам усім спеціальні костюми для плавання. У них не так холодно плавати і зручніше. Потім поїхали на Корбутовку. Не погодилося. Йшов невеликий дощ. Усе небо було затягнуто хмарами. Але нашу справу ми все ж не відклали. Дістатися до голови Чацького у річці було непросто. Для цього треба було б або стрибати зі скелі, або плисти з протилежного берегу до іншого. Перше було занадто ризиковане і просто божевільне. А друге більш прагматичне, але все ж божевільне.
Гліб окунувся і щось гучно викрикнув. А Вова швидко стрибнув у річку і поплив до іншого берегу. Гліб поплив за ним. Вони то виринали з річки, то знов занурювалися. Кожна секунда очікування була затяжною. А як щось станеться? Навкруги нікого, і хлопці від нас на метрів тридцять на відстані. Було дуже небезпечно. У середньому вони занурювалися на 2 хвилини, а потім виринали і набиралися повітря. Тут Вова затримався більш ніж на чотири хвилини під водою, ми почали хвилюватися. Гліб пірнув за ним. Минуло близько дев’яти хвилин. Я вже не знала, куди подітися. Поліна ніби молилася на Тетерів, аби вони виринули. Ці хвилини і секунди просто розривали на частини. Я не знала, що робити, вони просто зникли у воді.  Я вже почала швидко роздягатися, як на поверхні води з’явилися голови хлопців. У ту хвилину мене переповнювала радість, але в той же час я була дуже зла на них обох. Хлопці вже наближалися на нас. На їх обличчях були посмішки. Вони вилізли на берег. Я і Поліна швидко дали ім рушники.
- Знайшли! – вигукнув Вова, тремтячи від холоду, але з радістю посміхаючись. – Я і Гліб чітко запам’ятали, де знаходиться вхід, я нацарапав там хрест. Гадаю, ми впізнаємо потім вхід. До речі, вхід і дійсно знаходиться прямо під головою Чацького, але трохи глибше, ніж ми шукали. Над аркою входу було щось написано, але ми не розібрали, що це. Без ліхтарів там нема чого робити. У вході дуже темно. Але на дотик і за течією я виявив, що вхід не замуровано. Треба дослідити його. Я пропоную зібрати ще трохи інформації, а на наступному тижні плисти туди. Ви як?
- Я, звісно, за. – Відповів Гліб.
- Ви впевнені? – запитала я ще раз усіх. Вова витягнув руку, Гліб поклав на його руку свою, я теж поклала, а Поліна все ж не наважувалася. Але все ж погодилася. Тепер усе було вже точно вирішено.
За останній тиждень ми не зібрали ніякої нової інформації. Усе одне й те саме. З кожним днем ми все більш і більш наближувалися до своєї цілі, але нерви все більше напружувалися в очікуванні бажаного.
Ось настав і останній день перед експедицією. Я дуже боялася цього, хоча це була моя ініціатива. Вова тримався краще за усіх. Тому що у Гліба і у Поліни в очах я бачила страх. Ми не знали, скільки пробудемо у підземеллі, тому на всяк випадок, взяли з собою рюкзак їжі і шість пляшок з водою. Обов’язково взяли із собою 8 ліхтарів до кожного по чотири батарейки, фотоапарат також з батарейками, записники, сірники, дві великі ковдри, кілька мотків ниток і навіть пляшки з повітрям. Ми підготувалися дуже професіонально. Батькам сказали, що на неділю їдемо у подорож з класом до Європи. Звісно ж, нам повірили. А у школі сказали, що ми з батьками усі їдемо на якісь острови відпочивати. Вчителька не повірила, тому подзвонила батькам Поліни. Нам пощастило, що  у цей час ми вчотирьох сиділи у Поліни вдома. Я взяла слухавку і представилася мамою Поліни. Нам, можна сказати, пощастило. Вчителька повірила.
Ось і настав той день, якого ми так усі з нетерпінням чекали. Усі ми розуміли, що дуже ризикуємо життям. Але це не стояло у нас на порозі до вікон історії свого краю. Дуже багато років вчені намагалися хоч щось довідатися про підземелля, але вони або помирали у цьому ж підземеллі, або інформація безслідно зникала разом з вченими. І ось ми намагаємося відкрити загадку декількох століть.
Погода вже кожен день стояла дощова. Було слизько і неприємно. Ми сіли у 25 маршрутку. Нам було якось сумно, я ніби прощалася з Житомиром заради ж його самого, заради його історії. Було якесь погане почуття. Я б зараз вийшла з маршрутки, але потім шкодувала б про це усе своє життя. Треба користуватися миттю. Час, який ми їхали на Корбутовку, просто пролетів. Дощ пойшов ще сильніший. Але у нас був непромокаємий одяг і рюкзаки. Це якось не радувало. Я отямилася вже тільки, коли доторкнулася ногою води. Вода була не просто неймовірно крижана. Це мене, звісно, пробудило. Але треба було не звертати увагу на воду, треба було бачити ціль, яка знаходиться під водою. А це було непросто. Хлопці просто пірнули у воду і навіть не сказали ані слова. А ось я і Поліна ніяк не наважувалися окунутися у воду. Я все ж взяла на себе рюкзак з речами і окунулася у воду. Шкіра  колола від холоду. Тіло німіло. Вова доторкнувся до мене, щоб я рухалася, тому що мене трохи вже навіть віднесла течія, хоча я була біля самого берегу. За мною пірнула й Поліна. Їй це вдалося ще тяжче, ніж мені. Треба було плисти, але я не могла поворухнутися з місця через течію, я боялася, що мене просто знесе у цій річці. Тоді Вова взяв мене за руку, і ми попливли. Гліб також взяв Поліну за руку. Доки ми пливли, проходила вічність. Майже піді мною водоспад, який закінчується гострими каменями, а ще й божевяльна течія. Якби не Вова, я б вже давно опинилася там, унизу, на каменях.  Ось я доторкнулася ногами твердої скелі. Ми вже припливли. Я подивилася вгору. Крапав дощ, над нами висіла голова Чацького. Сіре осіннє небо. Любий Житомир  Зараз було найтяжче. Треба затримати повітря на довгий час і приплисти у підземелля.  А там вже можна дихати. «Ну що, готові?» - запитав Вова. Ніхто нічого не відповів. Я міцно трималася за його руку, й досі боячись, що мене віднесе цією крижаною течією. «Добре, час вже пірнати, треба дістати ліхтарики, там темно. – Він останній раз вдихнув повітря і пірнув, -  Все буде добре», - я попливла за Вовою з ліхтарем у руці, за мною попливли Гліб і Поліна, тримаючись один за одного. Я також трималася за Вову, тому що толком нічого не бачила навіть з ліхтарем. Ми пірнули достатньо глибоко. Ось ми зупинилися біля арки, виділеною сірою цеглиною.  Вова показував усім ліхтарем на надпис на вході «Zabronione. Kto woli - do ;mierci.» Що там було написано, зрозуміли лише я та Вова. «Заборонено. Хто війде – тому смерть». У час пробування України в складі Речі Посполитої поялки намагалися вивчити схему Житомирського підземелля. Вони ніби його вивчили, якось там ходили, я читала, що там у них навіть було щось. Але що саме, не відомо. Те, що поялки намагалися дослідити підземне місто – точно відомо, а ось про те, чи дослідили вони його, про це ніхто не знав...  Нас цей надпис при вході дуже злякав, але зворотнього шляху не було. Течія там була, я скажу, непогана. Тому що щойно  я трохи нижче спустилася, моє тіло засмоктало у вхід підземелля. Так само ж і Вову, і Поліну з Глібом. Я вже ледве стримувала повітря у собі. Треба було швидко вибиратися на поверхню. Прохід ставав все більш вгору, плисти було важко, вода ставала тепліша, ніж у річці. А це означало, що вода виходить не з підземелля, а з річки. Це був добрий знак. Ось ми вже й припливли у печеру. Нарешті. Я вдихнула повітря. Воно тут було дуже задушливе. Відчувалось, що усе стоїть на місці. Ніякого подуву вітру. Але все ж було чим дихати. Стіни були холодні. Стеля знаходилася досить високо. Тут дуже давно нікого не було. Доторкаєшся до стіни і відчуваєш наплив історії. Часи кочовників. Дивно. Загублений світ. Я освітила ліхтерем печеру. Вона дійсно була відкрита. Мабуть, коли усі входи до підземелля закривали, цей не знайшли. Я вязла фотоапарат, аби сфотографувати вхід і саму печеру. Було дивовижно гарно і цікаво.
- Отакої, що я знайшов! – Вигукнув Гліб. Його слова відізвалися глухим ехо. Він показав усім круглу золоту монетку. Вона була дуже грязна, а надпис було трохи вимито водою. «124.. годъ». Це була дуже цінна знахідка. Я сфотографувала.
Нам треба було перевдягтися, адже ми усі були мокрі, ще й така крижана вода. Поліна виявила, що мобільні телефони тут не ловлять. Ми були відлюднені. Близько десяти метрів під землею. Подорож у підземелля. Ми рушили прямо. Йшли довго кам’яною дорогою.  Дуже часто галерея розвітвлялася. Ми, звісно, не знали, який хід правильний, адже на карті, яку я взяла із собою, таких ходів навіть і не було. Це лялкало, але  тим самим і захоплювало. Адже ми першовідкривачі. У свої 16 і 17 років.
Ми йшли достатньо довго, але більше ніяких згадок про людей щось не могли знайти. Я фотографувала майже кожен крок. Для мене було це дуже цікаво, хоч я і втомилася. Але інші вже помітно втомилися. Тоді ми вирішили перепочити. Поліна просто лягла на підлогу, але тут на неї звідклясь впала колода. Ми відскочили. Поліна закричала. Я теж щось вигукнула.  Їй на руку впала колода і, мабуть, зламала. Поліна лежала на підлозі і кричала від болю. Колода була достатньо важкою. Близько 40 кілограмів. Хлопці обережно оглянули усе навколо і підійшли до дівчини. Вони здвинули колоду у бік. Я дійстала з рюкзака бинт і пов’язку. У Поліни був закритий перелом. Вона скиглила. Я вважала себе винною у тому, що сталося. Мені було дуже її шкода. Вона лежала на підлозі з поламаною рукою. Треба було бути обережніше мені і йти попереду усіх...
Сьогодні ми вирішили тут перепочити і поспати. Ми не знали, що робити з Поліною. Вона ледве лежала, тяжко засинаючи. Мені було її дуже шкода. Гліб заспокоював Поліну. Але це не допомагало. Вона ніби ледве дихала, уся була мокра і безпомічна. Вова бачив, як я кусаю собі лікті через те, що трапилося. Треба було обережніше... Я мала це передбачити. Адже я знала про пастки... На її місці взагалі мала опинитися я. Це моя доля. Мій прадідусь помер так само. А якщо Поліна також помре? Ні, ні, вона не помре. Я поглянула на неї. Вона заснула разом з Глібом. Я ходила вздовж стіни. Вова тихо сидів і спостерігав за мною.
- Лягай вже спати, треба  набиратися сил. – Сказав він. Я лягла на матрац. Було дуже задушливе поітря, я ледве дихала. – Завтра новий день, підемо далі. Не вини себе у тому, що трапилося. Ти не винна. Колода сама впала. – Я подивилася йому в очі. Цей погляд мене заспокоював. За десять хвилин я заснула. Перший день у підземеллі минув.
На наступний день я прокинулася через крик Поліни. Я подивилася на неї, вона дивилася угору. На стелі підземелля сиділа зграя кажанів. Деякі з них залізли у рюкзаки. Я почала відмахуватися від них, кажани літали усюди, доторкаючись нас. Вже прокинулися і хлопці. Вову вкусив один кажан. Достатньо глибокий був укус. Треба було йти звідси. Адже кажани могли покусати не тільки руки, але й виколити очі.
- Боляче? – запитала я Вову.
- Терпимо.
- Давай допомогу, - я допомогла йому обробити рану і перев’язати її бинтом, - Не думала, що тут можуть жити кажани.
- А ти помітила, що вони прозорі? Тобто їх тіло прозоре, ніби у альбіносів? Ще у них немає очей.
- Так, я помітила. Отже, вони достатньо давно тут живуть і вже пристосувалися до цих печер. А пристосування до місцевості – досить довгий процес... Але звідки у Житомирі кажани?
- Мабуть, колись давно вони жили у наших лісах, але потім зграя кажанів залетіла до таких печер і на протязі кількох століть вони  адаптувалися до темряви.
- Ці кажани - це жах якийсь! Звідки вони тут?! Тут взагалі не має бути жодна жива комашка! А тут тобі кажани! – обурювалася Поліна.
- Так створила природа... – Відповіла я.
Поліна дуже скаржилася, що їй болить рука. Через це ми дуже часто перепочивали. За півтора дні ми випили три пляшки води. Це було недобре. Але їжі у нас вистачало.
Дуже часто прохід у галереї розходився на дві частини, на дві кімнати. В одній з таких кімнат ми знайшли нішу зі скарбами польского короля, який тут ховався на часи війни. Про ці скарби я читала у записах свого прадідуся. Це була цінна знахідка. Скриня зі скарбами була дуже гарна. У ній лежали стародавні монети, але не такі, як ми знайшли на вході. Ці монети були 1748 року. Біля скрині ми знайшли три скелети, на одньому з них була вдягнена корона і гарний одяг, вшитий дорогоцінними каменями. Пройшло стільки років, але одяг не дуже зіпсувався. Інші два скелети лежали поряд, біля одного з них лежав ніж. Ніж дуже заіржавів. Але по зовнішньоу вигляду, він, мабуть, був дорогоцінний. Я усе це сфотографувала. Ми у цій кімнаті, мабуть, пробули годину. Адже не кожного дня таке бачиш. Гліб хотів взяти усю скриню із собою, але цього не можна було робити. Ми взяли лише три монети зі скарбниці.
Треба було йти далі. Нам усім чомусь почала боліти голова. Тиск дуже різко змінився, коли ми вийшли з кімнати. Я вже ледве не знепритомніла. Але здогадалася плеснути водою в обличчя.  Так зробили усі, адже голова паморочилася неймовірно. Стало трохи легше. Але раптом Поліна знепритомніла. Я доторкнулася до її лоба, вона просто палала. Гліб взяв свою сорочку і намочив її водою, потім приклав до голови Поліни. Це було дуже погано. Ми не могли їй надати потрібну медичну допомогу. Треба було вибиратися звідси. Але спочатку знайти вихід...
Увесь цей час я робила схему підземелля, малювала ходи і повороти підземного міста. Кам’яна підлога була постійно волога і слизька. Доводилося йти обережно і не поспішати. На стінах інколи зустрічалися старі дерев’янні таблички, але вони вже давно згнили. Мабуть, там раніше було щось написано. Зараз це бцло вже неможливо відновити. Павутиння на стінах майже не було. Інколи стеля була тріснута, а з неї обвисали корені. Зустрічалися і пробоїни у стінах, зроблені чи списами, чи рушничними кулями. Я намагалася запам’ятати кожну деталь. Гліб по черзі з Вовою несли Поліну на руках, адже вона так і не отямилася. Мені було боляче за Поліну. Вона така немічна, а я ходжу і фотографую кожен камінчик у печері. Я відчувала свою провину у тому, що вона так занедужала. Гліб увесь час мовчав, ніби ми посварилися. Вова іноді намагався розвеселити атмосферу, але в нього це не виходило. Гліб був невдоволений. А я навіть не намагалася з ним поговорити, адже через Поліну він тепер мене ніби зненавидів.
- Все, годі тримати образу один на одного. – Сказав Вова.
- А хто ображається? – байдуже відповів Гліб. – Просто заради свого бажання друзями не ризикують.
- Чого ти починаєш? Ми усі разом і допомагаємо один одному. Ми друзі. А її, - Вова показав на мене, - Не звинувачуй у тому, в чому вона не винна. Вона не знає тут кожен крок напам’ять. Ми усі тут вперше. І у всіх нас була ціль – спуститися у підземелля. А тепер ти звинувачуєш її у всьому.
- Ніхто її у цому не звинувачує, а ти припини заступатися за неї. І так заради неї сюди полізли.
- Годі вам вже! Я винна і я знаю це. Але ніяк запобігти вже цьому не можу. – Втрутилася я у їх спір.
- Тоді витягуй нас звідси! Ти ж великий археолог у нас! – вже на підвищеному тоні відповів Гліб. Він положив Поліну на підлогу.
- Досить вже! – Вова підійшов ближче до Гліба. Гліб штовхнув його.
 Вони почали битися. Гліб зазнав кілька сильних ударів, Вові теж дісталося. Я підійшла до них, намагаючись роз’єднати. Але вони мене лише штовхнули, через що я впала на підлогу і отримала немаленьке садно. Хлопці злякалися і заспокоїлися. Вова допоміг мені піднятися. Дісталося усім. Підземелля витягувало з нас сили і здоров’я.  Було вирішено перепочити, а потім рушити шукати вихід. Так, як ми прийшли сюди,  ми би вже не повернулися не тільки через те, що Поліна не змогла б плисти, ми би навіть і не знайшли зворотнього шляху. Адже дуже багато  разів повертали і змінювали напрям. Звортнього шляху не було. Треба шукати інший вихід.
Ми мовчки лежали і думали, чи вдасться нам вибратися з підземного міста. Наші надії кожної секунди стиралися потроху. Це був жахливий час. Час долі. Я намагалася здогадатися по малюнках, де далі буде вихід, але це було неможливо і марно. Зараз, коли ми сиділи на підлозі у темряві, яку освічував лише ліхтарик, здавалося, що ми приречені тут залишитися, що ми ніколи не виберемося звідси, як би не намагалися. Я заплакала... Я не хотіла помирати.  Я би віддала усе, аби ще раз побачити своїх батьків, аби ще раз побачити яскраве світло сонця. Я хочу жити, я хочу вдихати свіже повітря і радіти кожній хвилині життя. Вова взяв мене за руку. Я приткнулася йому у плече. В мене просто тікли сльози по щокам і падали на одяг Вові.
- Ми знайдемо вихід, - прошепотів він. Ми маємо жити. – Я заплакала ще більш.
Я не помітила, як мої очі закрилися і я заснула.
Зранку я вже прокинулася з думкою, що ми обов’язково виберемося звідси. Поліна так і не прокидалася. Вона тяжко дихала, у неї був жар. Гліб обіймав її і просив, щоб вона прокинулася. Але Поліна була дуже слабка, аби прокинутися. В мене душа боліла за Поліну і Гліба. Вони люблять один одного дуже давно, але ніхто з них не наважувався у цьому признатися один одному. Було б дуже сумно, якби Поліна більше не прокинулася. Саме у той час, коли Гліб зробив перший крок...
Ми поснідали і знов рушили вперед. Було дуже важко йти. Тіло просто не слухалося. А повітря ставало все тяжчим. Поліні ставало гірше, я це помітила по її обличчю. Ще вчора воно було з рожеватим хворим відтінком, а сьогодні вже бліде, а пульс  частішав. Їй треба було свіже повітря, та вона мала знаходитися у лікарні, а не під землею на десять метрів у глибину.
Ми йшли все далі сірою дорогою. На протязі усієї подорожі нам зустрічалося багато людських скелетів, а одного разу навіть собачий. Це було моторошно. Але коли ми вже шукали вихід, то не звертали уваги ні на що. Нам найголовнішим було вибратися звідси. А все інше просто було непомітним і неважливим у цей момент.
Я помітила, що ми довгий цей час ходили по колу. А ноги і так не тримали вже. Тоді я спробувала триматися за стіну, аби знайти прохід до іншої галереї.  І нарешті ми знайшли вихід з цієї пастки. Повітря ніби ставало все тяжчим і тягнуло нас до підлоги, аби ми більше не піднялися. Ми підійшли до галереї,  де розвітвляється дорога на шість проходів. Я вагалася, куди йти. Але вибрали ми все ж перший прохід. Йшли ми десь півгодини, а коли дійшли, то виявилося, що це безвихідь. Це було дуже тяжко усвідомлювати. Вова вдарив по стіні від злості на підземелля. Ми пішли назад...
Гліб вже теж ледве йшов. Він дуже втомився.
- Це все через тебе, через тебе ми потрапили у цю кляту пастку, з якої просто немає виходу! Його просто не існує! І можете обидва не суперечити мені, ви все чудово знаєте самі. – Гліб сів на підлогу і взявся за голову. Я знала, що винна... Але змінити це ніяк не могла.
- Пробачення у вас просити немає сенсу... Тому я піду шукати вихід, візьму моток ниток і досліджу усі проходи, а потім прийду за вами. Я заварила цю кашу, мені її і розхльобувати.
- Я піду з тобою, - сказав Вова.
- Не треба.
- Чекайте, ви що, хочете мене тут кинути з Поліною помирати, так? Зайвий вантаж, та ще й постійно заважаю вам. Ні-ні, я піду з вами. Я нізащо тут не залишуся помирати! Ви від мене так легко не позбудетеся! – заперечив Гліб.
- Слухайте, давайте хоч раз нормально поговоримо...
- Нормально?! Ти називаєш нормально те, що затягнула нас спочатку у це підземелля,ледве не вбила Поліну, а зараз хочеш нормально поговорити? Нормально треба було говорити тоді, коли у нас ще була можливість вижити.
- Та закрий ти вже рота! Тебе сюди насильно ніхто не тягнув, у тебе є своя голова на плечах, і вона не винна, - він показав на мене, -  Що ти не вмієш її використовувати за призначенням! – Почав Вова суперечити Глібові.
- Годі вам вже кричати один на одного, як тварини! – перебила обох я, - Скільки можна? Ми й так ледве йдемо тут,  а ви ще й маєте сили на те, щоб покричати. Якщо ви хочете вижити, то треба думати, як вибратися звідси. Я пропоную поділитися. Тому що усім разом марно ходити, лише сили витратимо. А сили нам потрібні. Тож я піду шукати вірний шлях на поверхню.
- Я піду з тобою у будь-якому випадку. – Сказав Вова.
- Хто б сумнівався... – додав Гліб.
- Ні, я піду сама.
- Хах, божевільна. Ми удвох підемо, а Гліб тут поки що побуде з Поліною, а потім вернемося за ними.
- Знаю я, як ви повернетесь. Щойно знайдете вихід – одразу ж забудете про нас, якщо його, звісно,  взагалі знайдете.
- Йти учотирьох шукати вихід – це божевілля. Поліна це просто не витримає, і тобі її важко тягнути. Тож ви зостанетеся тут з Поліною, а ми з Вовою пошукаємо вихід, ми намагатимемося як можна швидше обійти усі проходи.
- Та ви не повернетеся, я ж знаю.
- Гліб, ви наші друзі. Що ти так кажеш? Як ми можемо не повернутися? Повір нам... – Він подумав.
- Добре, йдіть, тільки пошвидше, Поліні дуже погано.
Ми взяли із собою моток ниток і відпустили моток повзти за нами. Ми пішли у другий хід, там також була безвихідь, а потратили ми на це півгодини. Потім рушили у третій. Там була прірва. Я ледве туди не впала, якби не Вова, але втратила фотоапарат та свої записи... Підземелля їх забрало. Четвертий прохід виявився більшим, ніж усі інші. Ми йшли прямо, прямо, прямо... Навіть не роглядували толком, куди йдемо. Ми вже втратили надію на спасіння та все ж намагалися дослідити усюди, хіба знаємо, що там... Можливо, пощастить...
Підземелля нас з Вовою дуже зблизило, раніше ми не дуже спілкувалися, але зараз він був єдиний, хто підтримував мене і розумів. Це було дуже важливо у такі години. Усю нашу дорогу Вова мене підбадьорював, казав, що як тільки виберемося звідси, підемо гуляти нашим улюбленим житомирським парком. казав, що за цей час засумував за нашим класом так, як ніколи... Він розповідав казки, у які і сам не вірив...
Тут я відчула, що повітря стає легшим... Вільнішим і приємним. Це могло означати лише одне – ми врятовані! Прохід почав підійматися вище, було тяжко підійматися, але рвіння на волю нас перемогало. І ось той промінь життя, промінь того, що ми шукали, ми врятовані! Я побачила промінь денного світла. Він мені засліпив очі. Я закричала від радості. Вова теж. Ми вибігли на поверхню. Ми вільні! Вова підхопив мене і кріпко обійняв. Ми були радісні. Ми можемо жити! Свобода. Нарешті! Ми перемогли підземелля. Я сміялася від радості, а з Вовиного обличчя не сходила посмішка. Ось воно щастя. Але нам ще треба було повернутися по Гліба і Поліну. Не думаючи, я взяла ще один моток і почала його розпускати, на всяк випадок, раптом той закінчився? Ми просто бігли до своїх друзів. Я не знала меж щастя! Пробувши у підземеллі два дні, я ніби подорослішала на тридцять років. Ми бігли з усіх сил до них. І менш ніж за тридцять хвилин добігли туди, де проходи розвітвляються. Я різко зупинилася. Вова теж... На підлозі лежав Гліб,  а в нього на колінах Поліна. Біля них лежав просто тяжкий камінь, мабуть, він і придавив  Гліба... У нього голова кровоточила через сильний удар. Я нащупала його пульс. Він був мертвий, в його жилах більше не пульсовала кров... Поліна теж померла, в неї, мабуть, зупинилося серце.
У мене навернулися сльози... Я наклонилася перед Глібом і Поліною. Я намагалася їх розбудити. Я гадала, що це все лише страшний сон. Я не хотіла їх втрачати. Ми запізнилися... Ми прийшли занадто пізно...
- Прокиньтеся! Гліб, Поліна! Вставайте! Ну ж бо! Ми знайшли вихід! Будь ласка... – я просто ревіла... Я хотіла, аби вони жили завжди... Я не хотіла, щоб вони нас покидали. Адже ми могли вибратися... Могли... Останній крок... Це був останній крок...
Вова просто стояв і дивився. У нього не було на обличчі емоцій. Його ніби заморозили... Він не знав, що робити. Але в нього все ж не витримали нерви, і з очей полилися сльози...
Підземелля забрало у мене друзів. І не залишило ніякої згадки про себе, крім тої, що в мене в серці.
Розгадуваючи минуле, я втратила сьогодення. Я ризикувала не тільки своїм майбутнім, але й майбутнім своїх друзів. І втратила їх...
Не ризикуйте своїм сьогоденням заради минулого. Минуле минуло. А майбутнє може зникнути...