Загублена душа шука щастя

Загублена душа шукає щастя,
Але знайти його їй не вдається.
Вона шукатиме усе життя,
А щастя там , де небуття!
      Минав 2008рік. В переддень Різдва в вікно Тетяни постукали. Дівчина вийшла на двір, але там не було нікого. « Дивно», - подумала вона і ще раз поглянула на списане морозом вікно.  На підвіконні, виднілись сліди лапок.  Тетянка озирнулась навколо себе і побачила маленьку ластівочку. «Як дивно, на дворі зима , а ти тут! Що ж ти тут робиш, крихітко? Чому сама, маленька загублена душа?» Дівча взяло пташку в руки, зігріло своїм теплом…
- Не хвилюйся маленька, зараз ми тебе зігріємо , погодуємо. А навесні ти полетиш на волю!
Пташеня зацвірінькало і поклало голівку на руки  Тетянки. Вона принесла нову подружку до хати, зробила їй тепле ліжечко з коробки від печива, погодувала…
- Тепер ти зі мною, я нікому не дозволю тебе образити!
Пташеня , ніби відчувши безпеку, заплющило оченята, і заснуло. А Тетянка сіла за комп’ютер і почала друкувати листа своєму другу по- інтерету.
« Привіт, незнайомцю! Зі мною сьогодні відбуваються дивні речі: то хтось мене гукає, а то пташеня стукається в вікно…
-А ти не задумувалась , що це, може,  загублена душа шукає прихистку?
- Та ні, це все вигадки, не має ніяких загублених душ!»
1965 рік. Двадцятивосьмирічна одинока жінка сидить біля вікна своєї однокімнатної квартирки. Сльози застилають очі, а маленька донечка спить у колисочці. Вона залишилась сама. Чоловік загинув в автокатастрофі. Так боляче жінці! Так хочеться Марії чоловічої ласки ,тепла,  а ще більше хочеться щастя, справжнього жіночого щастя. Вона дивилась на засніжену вулицю, на людей , які, наче роботи бігли з ялинками в руках, на вікно, на візерунки , намальовані морозом… Раптом побачила вона чоловіка! Здавалось звичайнісінький хлопчина, але , коли він підвів очі і заглянув у вікно, в кому сиділа вона, ніби світло засяяло над його головою. « Де ж я могла його бачити?» - Запитувала вона себе. Роздуми її перервав стук в двері. Чомусь жінці одразу стало так легко, спокійно… Здавалось, ангели співають свої пісні. Навіть не задумуючись, Марія відчинила двері. На порозі стояв він: такий красивий, такий до болю знайомий і водночас ,такий далекий і чужий.
- Доброго вечора, Маріє! Побачив Вас у вікні і не втримався, вирішив зайти.
Марія не знала , що й сказати. « Звідки він знає моє ім’я, чому він такий до болю знайомий?»
- Не бійтесь мене , я вас не ображу. Я кожен день спостерігав за Вами і Вашою донечкою, завжди задавав собі питання: чому така прекрасна жінка , як Ви завжди сама, чому очі Ваші сумні? Не знаходив відповіді, тому й вирішив зайти і запитати.
- Я щаслива , у мене є те про що я завжди мріяла, моє янголятко, і більше мені нічого не потрібно!
- Дитина виросте, закохається і піде від вас, а що робитимете Ви? Самотність – занадто важка ноша. Хочете я залишусь у Вас.
 Марія й сама не зрозуміла , як опинилась в його обіймах, не помітила й того, як він роздягнув її, як покрив поцілунками все тіло, вона чула лише його голос , такий тихий заспокійливий… як давно вона не насолоджувалась, чоловічою ласкою, теплом, як набридло їй засинати в холодному пустому ліжку. Сьогодні вона відчула себе жінкою, відчула себе коханою, бажаною, такою не відчувала себе навіть в обіймах власного чоловіка.
    Прокинулась вранці, а його нема, тільки відчуття минулої ночі нагадували про все , що сталось в цю Різдвяну ніч. Він зник! Усе скінчилось, життя скінчилось! Марія накинула шовковий халат і вийшла на кухню. «Невже це сон? Але чому такий реальний?» Ні! Це був не сон. На столі стояли 2 чашки, з яких вчора ввечері вони пили чай і… записка « Я обов’язково повернусь , ми завжди будемо разом! Твій Петро»
 Вона чекала , чекала багато років , а він так і не повернувся.
  Донька підросла , вийшла заміж. Тоді Марія дізналась, що Петро був змушений одружитись з іншою, бо вона чекала дитину. Дізнавшись про це , жінка захворіла і вже через кілька днів померла. Серце не витримало. А ще через кілька років на могилі Марії почали з’являтись білі троянди . Їх приносили вночі, то ж ніхто не знав хто. Так минали дні, місяці, роки. Петро приходив щодня на могилу і клав квіти. Подумки він розмовляв з коханою, просив пробачення, а Бога просив послати йому смерть, адже життя без неї не мало ніякого змісту. Дочекався ! Помер Петро через 10 років після Марії. Його передсмертним бажанням було спочити біля своєї любої Марії. Так і зробили.
     Цю історію Тетянці розповіла її бабуся. Якось вони натрапили на дві гарно прибраних могилки, онука запитала, а бабуся розповіла історію своєї давньої подруги . « Дивно,- подумала Тетяна,- чому це я згадала цю історію саме в ніч перед Різдвом?»
  Вона встала з-за столу і підійшла до вікна. Вікно було замальоване дивними візерунками. Серце дівчини стрепенулось. У вікні вона побачила обличчя: чоловік був такий знайомий, такий рідний! Він ніби щось прошепотів. Що ? Тетяна так і не збагнула. Дівча відійшло від вікна. Мати поїхала відпочивати з батьком, а вона вирішила скористатись самотністю і помріяти. « Оце так скористалась! Глюки якісь! Мені треба провітритись! Нашвидкуруч Таня одяглась і вийшла на двір. Вона йшла і насолоджувалась снігом , який клаптями падав з вечірнього неба.
- Привіт! – Почулось неподалік. Тетяна зупинилась , але повертатись боялась .- Не бійся мене, я не ображу тебе. Ти самотня і я теж. Давай прогуляємось разом.
- Тетяна ! – Відповіла дівчина і протягнула руку.
- Віктор ! Дуже приємно! – Він схилився і припав губами до руки дівчини.
 Серце йокнуло, зайшлось! Таня забрала руку немов ошпарену, і спробувала опанувати себе, але це було сильніше за неї. « Що це зі мною? Я ж вперше його бачу! Так Тетянко, час пити валер’янку!.. Опа, я говорю віршами!»  Дівчина потрясла головою , але й це не допомогло. Спочатку пташка , потім спогади, потім обличчя в вікні… «Стоп! Саме це обличчя і бачила я в вікні! Так тільки на ньому було багато зморшків, а цей зовсім ще дитина! Так  Смішко! У тебе дах їде!» Її думки перервав хлопчина,- «Ну що, ми йдемо в кафе, білявко?»
- Так ходімо, думаю мені келих вина не завадить!
- Що трапилось?
- Розповім не повіриш! Я тебе сьогодні бачила в вікні, тільки ти був старший на років 40!
- Нічого дивного , сьогодні ж Різдво, от і побачила ти свою долю!
- Та годі тобі мене розігрувати, ходімо вже!
 Вони прийшли в кафе з дивною назвою « Доля». Тетяна знову замислилась , а що як справді?
Небо сипало сніжинки, люди поспішали додому, а двоє молодих людей весело сміялись над ще одним жартом. Раптом Тетянка послизнулась і ледь не впала. Віктор підхопив її на руки. Тут їх погляди зустрілись і вони зрозуміли , що вже ніколи не розлучаться. Він поцілував її так ніжно і лагідно… вона ж не заперечувала , адже знала , що це доля!
   Сходами  піднялись , немов на крилах, він повільно зняв з неї пальто, кофтинку, пестив її тіло своїми поцілунками, говорив слова кохання… А за вікном тихо падав пухнастий сніг. Всю ніч закохані не розтуляли обіймів , всю ніч вони кохались, а вранці вона прокинулась з відчуттям такої пустоти, що душа заболіла… Його не було, тільки записка на кухонному столі: « Це доля, я обов’язково повернусь! Якщо ти чекатимеш!»
- Танюшо, ти що? Десь я це вже чула! Так, історія бабусиної подруги! Ні,  я не допущу цього, я знайду його!
     Минали дні, перетворювались в місяці… Татка почувалась не надто добре, її нудило від одного погляду на солодке, мати її почала помічати за дівчиною щось дивне, але не говорила нічого, адже доньці зараз і так нелегко , нічого, вона виховала Танечку, виховає і її дитинку. Таня матері довіряла тому і розповіла про те , що сталось під час її відсутності.
    Тихого вересневого ранку Татка народила хлопчика, такого маленького, такого рідного і так схожого на батька. Назвали його на честь татка, Віктором. Не хотілось їй бачити нікого, тепер у неї був її синочок, часточка коханого. Вона кожен день чекала на нього, але його не було.  Хлопчик підростав. Уже почав ходити. Раптом Тетяна відчула , що на неї хтось дивиться, оглянулась навкруги нема нікого. Знову ніч перед Різдвом, знову дива! Що цього разу доля приготувала жінці. А з долею не жартують! Якщо їй зрадити , то так накаже , що й мало не покажеться!
   Роздався сигнал комп’ютера. Це прийшов лист .
- Але від кого? Я не чекаю!..
« Привіт, Незнайомко! Як справи? Ти так швидко зникла , що не знав , що думати?»
«Привіт і тобі! Все добре! В мене народився син…»
Відповіді не було. « Подумаєш . образився, які ми ніжні…»
Дні минали ,а вона була сама. Якось під час прогулянки з синочком, жінка знов відчула чийсь погляд. Так боляче їй було лише один раз в житті. Вона побачила ,як по алеї швидко перекладаючи милиці спішив чоловік. « Бідний, ще такий молодий, а вже на милицях!- подумала Тетянка.»
 «Привіт,»- почулось десь здалеку.
Татка повернулась і побачила молодого хлопця з ромашками в руках.
- Ви мені? Тоді привіт!
- Я так давно хотів тебе побачити, незнайомко!
- Так це ти? Чому ти зник? Я ж лиш хотіла поговорити. Мені було так важко!
- Пробач. Я думав ти заміжня!
- Як бачиш ., ні!
- Тоді, може, повечеряємо
Тетянка  не відмовилась. Вони зайшли в тихе кафе. Розмовляли , як давні добрі друзі. Жінці було так легко, так спокійно!
- А що сталось з тією пташкою, - запитав Дмитро.
- Я випустила її на волю, і тепер щовесни маю маленьку гостю.
- Ти не хочеш розповісти куди зникла?
Тетянка поринула в спогади. Вона розповіла все , не приховуючи нічого .Чоловік вислухав її і запропонував одружитись. Жінка й сама не знала чому, але сказала «так».
 Розписуватись не захотіли, тому вирішили поки що пожити разом.


Рецензии