Сонечко світило їм в обличчя,
Вітер розвівав пісні весни.
Ніжно коси віти розпускали,
Щоб набратись ранньої роси.
Десь там лавочка в далі скрипнУла
Хтось покликав тихо: «обернись».
Та чомусь тоді не повернула,
Не всміхнулась, не повірила йому.
І пішла собі у вітри тихі,
У берези, вільхи, у ліси.
Дятел десь постукав по грабині:
«Повернися, поверни, не йди!».
Та вона не чула того стуку,
Тільки кроки, тільки роси і життя.
Хто ж так часто кликав у полони?
Чи то так вже цілував життя?!
***
© Copyright: Антонина Кашуба, 2013
Свидетельство о публикации №113011508599
Свидетельство о публикации №113011508599
Рецензии