Мачуха

Закохались, одружились й прожили не мало
Хоч хотіли, та Бог не дав, діточок не мали.
Порадившись, вирішили в дитячим будинку,
Взяти собі покинуту, не чию дитинку.

Так й зробили, не гаючись, донечку придбали,
Та й пестили і раділи, Оленкой  назвали.
Побачив Бог їхню щедрість, їхню добру вдачу,
І подарував їм сина – іспит їм призначив.

Так раділи і молились, Бога прославляли ,
А що взяли те дівчисько, вже й пожалкували
Віддали б назад, та мати раптом відказала,
Цього ще не вистачало , сорому б зазнала.

Вона ж тепер вже велика, нехай буде нянькою,
За малим буде дивитись, буде вихованкою.
Не за дарма ж годувати, що чужа хай знає,
Хай працює та дякує, що в сім’ї зростає!

І Оленка  цінувала, що в сім’ї зростає,
Має тата і матусю і братика має.
Працювала мов наймичка, догодить старалась,
Все робила, що їй скажуть і не сперечалась.

Батько жалів цю дитину, а мати сварилась,
Ой навіщо ж на голову, нашу ти звалилась?!
Зараз тратили б всі гроші на свого синочка,
Ми на лихо собі взяли тебе мабуть дочка!

То живи вже, що ж робити, куди тебе дінеш?
Та скоріше б час настав той, коли заміж вийдеш.
Слухаючи оце, бідна вибігала з хати,
Вона й справді відчувала себе винуватой.

Бо батьків своїх любила і зла не тримала,
Та куди б їй було дітись, дівчина не знала.
А була вона красива, лагідна й привітна,
І з роками мов та квітка у саду розквітла.

Закохався в неї хлопець, її долю знали,
Без приданого забрали й весілля згуляли!
То ж збавилась від Олени їй не рідна мати,
І раділа, що вже може лиш про сина дбати!

А синочок ріс не добрий, лихий та ледачий,
Пил здувала з нього матір, а тепер бач плаче.
Батько хворів й помер рано, а старенька матір,
Усе сину відписала  й жила з ним у хаті.

Та синочок одружився й з хати виганяє,
Плаче мати, дивуючись, що робить не знає.
- Синку рідний, що ж ти робиш, куди ж я подінусь,
Хіба тільки що у річку у глибоку кинусь?!

               
- Чого нюні розпустила, стара карга ,й плачеш? 
- Нема користі від тебе, хіба ти не бачиш?
До Олени йди, до доні, яку підібрала,
Нехай вона тебе пестить, у тебе ж зростала.

І згадала, стара жінка, як вона знущалась
Над малою сиротою  і як та старалась
Їй в усьому догодити  й добре працювала,
Аби ж вона  не лаялась і з дому не гнала.

Заплакала стара жінка нічого робити
Й попленталась до Олени прощення просити.   
Донька вискочила з хати й матір обнімає,
Витирає в неї сльози й до рук припадає.

Подає сніданок в ліжко, - я тебе не кину,
Буду пестить й доглядати, як малу дитину, 
В очі глянула їй жінка, - погана я мати,
Пробач мені Оленочка, й почала ридати
   
- Я мачуха , а не матір, я й не заслужила               
Щоб отак ти за старою й хворою ходила,
І заплакали обидві, - що ти кажеш,рідна ,
Мамо, ти ж найкраща в  світі, й для мене єдина.

Покаялась стара жінка,  й про Бога згадала,
Подарував він їй щастя, а вона не знала.
То ж  живіть з чистой душею, бо зло не минеться,
Все що робите ви людям, до вас й повернеться!