Перше кохання

               

                Наталя закохалась до нестями,
                Й вона була для нього кращою у світі.
                Та визнаємо правду по між нами,
                Усе міняється, коли в сім’ї є діти.

                Коли в Наталі народилася дочка,
                То чоловіку вже уваги той вона не приділяла.
                Вогонь кохання згас і з під тишка
                Гуляв він, а вона любов свою дитині віддавала.

                Він безтурботності хотів, хотів розваги,
                Дитина зараз ні до чого йому та,
                Самій так важко і від Ігоря уваги,
                Чекала  й вірила, що він її кохав.

                Спочатку  він брехав, що весь завжди в турботі,
                Вона, терпіла й не перечила йому.
                Потім затримувався часто на роботі,
                Завів  коханку, і прийшов кінець всьому,

                Нарешті вирішив з оцим усім покінчить,
                І думав буде плакати дружина і благати
                Вона ж до серця притискаючи дитину
                Зуміла витримати все, щоб з горя не ридати.

                Сказала тихо:  «Що ж, такая  моя доля,
                Іди й живи, як того хочеш сам.
                Не бачу в цьому ні біди, ні горя,
                Бо вірю, що пошле Бог щастя й нам.

                Від слів отих він навіть розгубився,
                Вважав, що він для неї дорогий такий,
                По собі судячи, на неї розізлився,
                Невже і в неї  окрім нього є другий.

                Пішов, і з люттю гримнувши  дверима,
                Бо думав, що гарнішу він знайшов,
                Та хай минає та лиха година,
                Нехай би щастя він своє знайшов!

                А скільки сліз було потім пролито,
                Ніхто не знає окрім ліжка уночі,
                А вдень завжди весела і відкрита,
                Біду свою ховала, живучі.
               
                Здала дитину до дитячого садка,
                Сама в лікарні медсестрою працювала,
                Була і ввічлива, і добра . Хоч слабка,
                Та почуття свої нарешті вгамувала.

                В неї закохувались, квіти дарували,
                Вона ж надіялась і все чекала щось,
                Освідчувались їй, і заміж звали,
                Всім відказала, що як з’явиться він ось.

                І він з’явився на шикарнім Форді,
                І мабуть знав де міг її знайти,
                Хоч зацікавлені були всі на роботі,
                Та залишили їх на самоті.

                А він на інших вже і не звертав увагу,
                Навколішки  з розкаяннями перед нею став,
                Навколо квітами усипав всю підлогу,
                Тепер, себе вкоряючи, їй ноги цілував

                Були у мене Дашка , Свєтка і Галина.
                Я все у пошуках  пройшов  і все я зрозумів,
                Лиш ти одна , найкраща і єдина,
                Кохання і життя своє я сам занапастив.

                Пробач мене, як що звичайно зможеш,
                Як що не зможеш, зрозумію я,
                І хоч з дочкою вас кохаю дуже,
                То геть піду, нехай доля моя,

                Мене накаже за усі гріхи ті,
                За біль у серці і твої страждання,
                Нема дорожче вас, для мене в світі,
                Та зруйнував я сам наше кохання!

                Вона стояла слухала й мовчала,
                І сльози в неї по щоках текли,
                Перше кохання все прощає, знала,
                Вона зуміла це кохання зберегти !

                То ж бережіть своє перше кохання,
                І руйнувати його не спішіть,
                Нехай вам Бог дасть сили і визнання,
                Кохаючи щасливими живіть!