Яблуко

Яблуко

Молода Вікторія увійшла зі своєю матір’ю, моложавою Ольгою, на терен кладовища. Вже ж бо скоро й храмове свято, і як годиться добрим господиням та вдячному поколінню тих, котрі тут спочивають – навести порядок на могилах своїх близьких. Мати прямесенько на вході низенько вклонилася, перехрестилася: "Слава Ісусу Христу! Добрий день усім і упокой душі ваші !" Олена мовчки ціпотіла за матір’ю. А та далі вела, звертаючись до якоїсь могили: "О, пані Кравець, доброго дня вам. .. Сердешная, відмучилася. А ось Пріськін чоловік Санич, ох і урвисько був. Але нічого, таки вже лежить, відірвав своє. Отак зайдеш сюди, подивишся на всіх них, і жаль їх бідненьких. Ні до кого зла вже й немає. Всі грішні та добрі… Охо-хох, то ж бо воно життя наше".
Нарешті дісталися до огорожі бабусі. По діловому швидко й мовчки хустини на голові пов’язали, сапи в руки, та й давай ту траву й сміття справно стібати, щоб на свято могилка, як лялька була. А мати тут доньці: "Ти закінчуй, а я он до баби Каті піду", та й подалася через бур’ян до найближчої могилки з похиленим хрестом. Ай тільки підійшла – сапою орудує, тай причитає: Ой бабо Катічко, бачиш, ти свою хату Нацикам переписала, зі мною й не здоровалася. А Нацики твої й не ходять до тебе, бачиш! Я, я тобі ось прибираю". А як скінчила, то кличе доньку: "Олічко, йдемо ще до Михайловича" "А хто це, мамо?" "А це ж перший чоловік баби Каті", а як скінчили, то знову: "А ходімо ще попораємо на могилці другої дружини Михайловича Кельки". Ольга й не сперечалася. А як вже довели до ладу ту могилку Кельки, то мати сіла на лавку, та й видохнула: "Погубило тебе яблучко те, Келько. Ой погуби-ило." "Мамо, Ви про що? Подавилася вона ним, чи як?" . відкривши рота від цікавості запитала донька. "Ой ні, донечко. Гірше. Жили ото на вулиці Мічуріна дві сусідки  Келька а напроти Наталка. Келька мала шість соточок землі, а у Наталки ціла садиба, як у пані. Та Келька не заздрила на ту садибу, але стояла там яблуня "денешта", така-а-а розложиста! На осінь ті яблука, як м’ячики одне в одне. А Келька слабкість мала до "денешти": вийде у двір, пожадливим оком гляне через дорогу, вдихне глибоко, щоб хоч трохи того запаху вловити : "О-о-й денешточко! Яка ж ти пахуча! Ой вкусити б!" Але де там – не її ж яблуня. Та одного літа Наталка з донькою продали свою садибу, вже й гроші виручили. І як тільки но донька з матір’ю вивезли свою меблю з хати, як Келька – притьма через дорогу, через тин до тієї денешти, та й давай збирати яблука до подолу. І звідкіля ж та Наталка взялася? Угледівши ту у своєму саду, як розрепетується: "Ах ти ж гадюка! Мої яблука красти?!" Келька з невинним виглядом: "То де ж то вони твої, Наталко? Вони вже нічиї"… Що там почалося, хай Бог милує. Наталка, як сказилася, плямами червоними покрилася:: "Геть! Йди геть! Ворюга! Щоб тобі ці яблука боком вилізли!" – і раптом на цих словах заклякла… та й впала замертво. Інсульт. Келька ж після похорон Наталки перелякалася того прокльону, та й давай по ворожкам бігати…" "Ой то це ж гріх, мамо" – перебила Оленка. "Яка ж ти у мене мудра. Добре вам катехезу отець Федір викладає. А в радянські часи отців не було, то християни по ворожкам бігали. Отак. Померла бідолашна теж від раку. А я оце собі сиджу і міркую: прийде останній суд, зійде Христос із Неба, та й поставить Кельку з Наталкою біля тієї яблуні судити, а ні в якому іншому місці. І що їм обом буде-е-е, бідолашні… - Мати запнулася, прискіпливим оком огляділа зверху до низу доньку. Та й мовить, суворо так: - Так що дивись мені Ольго! На чужі яблука ока не клади! Бо не оберешся гріха, як та Келька!" Ольга тільки очима кліпає. А мати вже по-бойовому сапу на плечі: "Ходімо, он навпростець ще й до тієї баби Ониськи, а по дорозі давай Розарій встигнемо відмовити за душі ці. Хай Господь простить їм і нас убереже… Від таких яблук"