Три думки про мишлення

***

рано чи пізно у кожного прокидається бажання йтиповзтибігтилетітичовгати своїм шляхом. Рано чи пізно ми починаємо цілувати
керамічного друга і потроху пробльовувати адекватне мишлення.
мені 17 і це тільки перша половина моєї смерті.

Кожному з нас, ба навіть йому, притаманна внутрішня імміграція.Бажання йти від світу захоплює і плюндрує реальність.
Хибні думки закохують нас у неправдивих ідолів. Хибні люди змушують нас вірити у власну добропорядочність.І нехай зараз,
із зав'язаними за стільцем руками хоч хтось вскрикне не своїм голосом. Все тримається на правді, дитинко.
Все почалось з того, що він закохався. Далі перша марігуана, перша доза, перші ознаки передозу.
а потім він відкрився
малий вирішив піти у гори. Своє кохання він завжди тримав у собі. Важко ж було йому, але всі серти хотіли на ці труднощі.


***

Житя стало нестерпним. Життя стало легким. Ти вирішив плисти за течією і не звертати уваги на тих, хто регулярно гвалтує твій мозок. Але чи хотів ти саме цього?
Чи очікував ти сліпоти? Якщо так - мої вітання.
В дитинстві тобі гадали на руці. Ти з радістю вірив у белькотню старої, що виглядала як печене яблуко, таке червиве
і прогниле, але ж ти вірив їй. А зараз? Що ти маєш зараз? Реклама, що замінює тобі розум і механізм прийняття рішень. Недородичі, псевдодрузі і нікому не потрібне
кохання.Кохання, що лягає тягарем на плечі, кохання що танком руйнує мури спілкуваня. Воно розбиває все на невеличкі камінчики.Благо, ти встиг заховати у свої бездонні кишені
двійко каменюк до повного знищення. Обертаючись, бачу недоліки. Моє дитинство не навчило мене головному - моє диниство не навчило мене боротися проти наівності.
Хіба соціум, Бог, недобатьки та псевдодрузі обіцяли мені щось? Ні. Лише свідомість лишалась при мені, та і вона була вдало запхнута до однієї з бездомних кишень.
Все, не буду надокучувати. Прощавай, моє кохання.
Я скоро верну. Я скоро буду.

Поїзд приїхав. Вагон покинули люди. І лише провідник довго дивувався юнакові, що сидів біля вікна і, як виявилось, давно вже вийшов на початковій станції.

***

Ліниво він сповз із ліжка і, навіть не потягуючись, відсунув заляпаний кавою тюль. Світло рухнуло на кімнату і він, знесилений, впав назад у ніч. Так продовжувалось
вже кілька тижнів. Нікому не вдавалось помирати за мить.
Ще декілька тижнів тому у нього було життя. Ще кілька десятків днів тому він мав змогу бачити, точніше, його зрячість не викликала у нього такої нудоти і залежності
від пігулок дозованих з алкоголем. "Треба забиті бісові вікна.. І двері, так, треба забити срані двері" - подумав він і пішов далі заливати дешевий віскі.
А надвечір до нього з'явився янгол. Янгол. Не той, якого малюють у біблії та казках. Ні, звичайний собі янгол 1.66 метр зростом з русявим волоссям, грудьми 2 розміру,
вдягнений у картату сорочку, джинси і якісь чобітки. На то вона і янгол, аби прийти до напівмерця. Адже це так важливо аби у кожного вона була і головне - приходила вчасно.
  Наступного ранку він не зміг сповзти. Це здивувало його, адже поруч лежала ні хто інша, як янгол, чиї одяг-крила тяглись ледве помітним шлейфом від вхідних, ще не
забитих, дверей до краю ліжка. Переступивши через янгола, взяв у руки спорожнілу пляшку. А пляшки то і немає. І янгола немає. І тебе самого вже давнісінько похоронили

Але коли ти прокидаєшся не один - сьогодні не день вмирати