Коли душа мій розум зве на суд,повісткою минуле викликає.
Душа- мій прокурор, а я підсудний тут,на адвоката права я не маю.
О, Боже, скільки часу я згубив,створити щось я прагнув,
А не створив.Сльоза тече-ви плачте,очі.
Оплакую я дорогих людей,яких забрали смертні ночі.
І новими слізьми я промиваю старі рани.
Ридаю я над тим, чого не вернеш, що втратив я так рано.
Все те, що відболіло, знов болить.
А пам’ять сторінки одна за одною гортає.
Мій розум хоче суд цей припинить.
Душа рахунок новий виставляє, хоча я всі рахунки заплатив.
Невже вона цього не пам’ятає.
Та тільки я подумаю про тебе, то знов багатий я.
Не плачу і милості вже від людей не треба.
Сонет 30. В. Шекспiр
© Copyright: Татьяна Троцкова, 2012
Свидетельство о публикации №112122101401
Свидетельство о публикации №112122101401
Рецензии