Она постарела на год, а может, на два...

Вона постаріла на рік чи, може, на два,
На скронях Її з’явилися смужки сиві.
Ще вчора Вона любила і Ним жила,
Ще вчора у спогадах разом були щасливі.

Життя розкидало безжально людей по світу.
Планета одна, та їм не зустрітись ніколи.
Вона пам’ятає ще запах весняного цвіту,
Що Він дарував, коли разом ішли зі школи.

Шалене кохання, коротке, але жагуче.
І молодість юна бере від життя сповна.
Згадала Його вуста, солодкі й трішки колючі,
Згадала, якою палкою була весна.

Згадала весь біль від небажаної розлуки:
Вона у Нью-Йорк, а Він залишився Там.
Ще бачить картину, як їм розірвали руки,
Розкинувши дві душі по чужим світам…

Вона постаріла на рік чи, може, на два,
На скронях Її з’явилися смужки сиві.
Всі роки Вона жила й чекала дива,
Які обіцяли Їй сни казково красиві.

Невпинно, підступно тремтить стареча рука,
Сльози біжать по щокам і повітря мало…
Лист на столі… І яка ж в Неї доля гірка!!!
Жити на світі без того, кого не стало…
(18.12.12)


Рецензии