Такий вже час...

* * *

Такий вже час, такий вердикт доби:
могили у степах пограбували,
порізали тополі, мов гриби,
понищили дуби і явори,
та і степи усі переорали.

За землю б’ються рейдери нові,
привласнюючи ради і посади,
в самих лише прибутки в голові,
не тільки руки, й душі у крові!
В яких богів питатиму поради?

«Гостріть сокиру!», – закликав Тарас.
Які сокири в двадцять першім віці?
Майданами вагітніють столиці.
Де Боже слово? Де дороговказ?
Все зводимо: то грати, то границі.

А де ж, у дідька лисого, орли,
заступники одвічні України?
В піснях лишились? Вмерли від ганьби?
Або пішли сусідам на герби,
лишивши нам пір’їни на перини?

Спи, дорога праматір чорних рад.
Та чи не ми гартовані зі сталі?
Хотіли волі? Волі зась! Діждались?..
Я бачу найприкрішу з-понад вад:
орлів нема – стерв’ятники зостались.

Чи доля в нас така? Чи власний дур?
Все стоїмо в багнюці по коліна.
Ще трохи-трохи – і впаде жарина...
Коли ж нарешті похитнеться мур
й прокинеться від сплячки Україна?

Коли скінчаться летаргічні сни?
Господь, сини чекають!
Осени!!!