Письмо маме

Матусю ти мила, моя рідна ненько,чому похилилась?
Чому одинока, у домі старенька,як птаха безкрила?
Чому ти не хочеш у домі дітей там разом проживати?
Чому прикипіла до рідного дому до рідної хати?

Нема вже в гніздечку нікого, нікого -пусті всі там ліжка
Пішли всі із дому, не вернуться більше -в них інша вже стежка
А ти ж виглядаєш, гадаєш, що вернуться дітки додому
І мрієш в думках,що все буде, як вперше -усе буде знову

Та діти, як птахи, з гнізда відлітають, лиш виростуть крила
Й будують гніздечко своє вже вони там, як раньше і ти нам
Тому то, матусю, щоб краще жилося в роки ті похилі
Найкраще би було схилитись до них, де онуки є милі

Бо краще матусям у домі дітей їх тепер проживати
Та разом із ними скорботи всі їхні навпіл розділяти
В тій хаті є діти і ти не одна там і суму немає
І тихо й затишно у колі родини життя протікає

А в домі тім отчім, пустім і порожнім лиш холодом віє
І більше нічого в тій хаті старенькій вже душу не гріє
І кожний бо день там проходить у думах про дні ті минулі
Проходять у смутку даремно без радощів роки  змарнілі

Як хочеться зараз, щоб всі це матусі завжди пам*ятали
І старість свою вони завжди в майбутнім з дітьми уявляли
А діти щоб завше також розуміли, що всім доведеться
Старенькими бути, як їхнім матусям також їм прийдеться

В дім тато приносить усе, чим багаття було розпалити
А мамина доля його зберігати й теплом усіх гріти
І ми памятаєм, якщо в нашім домі вам місце знайдеться
Куточок тепленький для рідних стареньких, й недоля минеться

І сила і щастя і радість у всьому й життя довголітнє
Й Господь наш небесний усе це промовив, і все це є вічне
Отож нехай завжди Його вічне Слово живим проживає
Й родини всі наші єднає навіки й до нас промовляє!