Десь у серці тонко скрипка плаче.
Ніч проходить, і минає день.
Я живу, і це вже щось та значить:
Як усі, не гірше від людей.
І злітають спалахи огнисті,
І тумани пропливають злі –
У великім працьовитім місті,
Із шахтарським потом на чолі.
Цей донбаський гомінливий вулик!
Мало ангелів, і повно скринь Пандор…
Мозолясті руки тут зіткнулись
І ведуть російський РАЗГОВОР.
Скільки тут таких, як я – не знаю,
Не стою за мову я на прю –
По-російськи шпарко розмовляю,
Не кажу, а БЕГЛО ГОВОРЮ.
І летять літа, немов полова.
І ясніє спогад, наче мить.
Рідне слово, НЕТУТЕШНЄ слово…
Як почую – ох і заболить!
Ілюстрація із Інтернету
Рiдне слово
© Copyright: Надежда Еременко, 2012
Свидетельство о публикации №112111709160
Свидетельство о публикации №112111709160
Рецензии