на задвірках сузір*їв проблискують сльози,
я дивлюся на них та збагнути не можу.
дописали вже повість, не стане роману,
і на серці так тихо загоїлись рани.
не залежу я більше від тебе, що ж, вибач.
ти не хочеш це чути, але все ж повіриш,
що в цій казці, на жаль, нас удвох вже немає,
лиш далеко десь щастя за нами зітхає.
та життя ж не скінчилось, в це варто повірить
і на себе нові наші ролі примірять.
ми не будемо поруч ні вдруге, ні знов.
усі судді збагнуть це без зайвих розмов.
заблукаю у просторі вільних думок,
у безмежності завжди безсмертних книжок.
десь в галактиці тих нескінченних множин,
але все ж я дізнаюсь, що тут ти ожив.
вiдпусти
© Copyright: Настя Гордовая, 2012
Свидетельство о публикации №112103000229
Свидетельство о публикации №112103000229
Рецензии