І якось кава п’ється не така,
Немов тече в чужеє горло,
Та згодом повертається назад,
В мої вже досить сонні вени.
Горіла на столі колись вина,
Палало вранці димно сонце,
І десь ховалися в містах,
Усе знайомі дикі коси.
Ти цілувала поміж вух,
Туди, де грає море,
а потім заривалася в жита,
в пшеницю колосяну наче вітер.
Якісь приходили стежки,
Шукали долі-правди,
Стояли понад прірвою річки,
Чогось боялись падать долі.
(у розумінні на підлогу),
Хоча в природі не бува такого:
Немає стелі, нема куди повісить штори,
Чи позаклеїти дірки,
Ну, там, де мають бути стіни.
У дзеркала ти не побачиш голосів,
Чи голоса.. та, дідько!
Кому яка різниця?!
Щось белембекаю отут,
А ваші вуха в’януть від таких ось нісенітниць.
Та добре, я завершу,
Ось тільки на останок кілька слів:
«да будь ты проклят, чертов, морфий,
И та бессонница,
Що думає за нас!»
таргани
© Copyright: Анастасия Начёсова, 2012
Свидетельство о публикации №112102102673
Свидетельство о публикации №112102102673
Рецензии