Потаённый голос укр

   Іноді мені здається, що я є вони. Нас двоє. Ні, і ось знову кричить мені мій інший голос: «Нас набагато більше!». Я не знаю, скільки вас є і хто ви такі. Ви є я? Чи якісь темні сили, які запроваджують у мій мозок нові звичаї, нове мовлення, нову поведінку, нові погляди на світ? Я не маю відповіді. Здається, що ось-ось і мій мозок скипить, потім вибухне і витече на волю. Ви є те, що ви є. Ми є те, що ми є. Можливо, вас набагато більше ніж сім чи вісім, а може ви це я одна, якої набридло мовчати. Я не маю точної відповіді. Але все ж таки щось мені підказує, що це не просто якась фантасмагорія. У думках, у будь-яких думках є сенс. Якщо я собі щось говорю, то це мені потрібно для чогось.
   Для чого? Для чого це мені потрібно? Чому якимось часом я стаю зовсім іншою, не такою, як завжди? Якась непомітна трансформація охоплює майже всі клітини мого внутрішнього світу. Що це таке? Розлад розуму? Чи так і повинно бути у всьому, що є будь-де?
   Все. Я мовчу. А на годиннику 16.16. Знову. Ні, знову я говорю. І ця бесіда ніколи не закінчиться. Вона може зупинитися на хвилину, а потім знову буде не давати мені спокою. Я фантазую. Виводжу на білому фоні новий світ. Ні, я не художник. Так, я художник, але в мене не має фарби чи альбому, але десь в мені є простір, великий, хай уже трохи і розмальований, на якому я можу виводити свої картини. Не знаю, які він має точні координати, але він є. А може його і не має? Ні! Він є, був і завжди буде! Мені не подобається цей вислів, але я його все одно використала. Багато є ще слів, емоцій, речей, яких я не люблю просто так. Не знаю чому. Може в цьому знов таки винні ці численні істоти в мені? Але я відійшла від попередньої теми. Цей простір. Знаю, вірю, він є! Він мій альбом. Я малюю вібраціями душі та словами. Саме вони – мої фарби. Іноді ці слова потрапляють на папір. Матеріальній папір. Тоді з’являються вірші, чи такі тексти. 
    Доречи, в них немає мене одної. Різні люди в мені їх пишуть. А потім піди і розбери, що я насправді хотіла сказати. Не люблю свої вірші, але все ж таки пишу. Мені подобається робити те, що мені не подобається. Це не мазохізм. Знову ненависне слово. Це щось інше, я примушую себе робити щось, що мені не до душі. Тільки не розумію чому. Взагалі-то, я багато чого не розумію у житті, у собі. І, як говорив Сократ, знаю лише те, що нічого не знаю. Світ великий, бути досконалим важко. Та й людей таких не буває. У всіх є пороки, невдачі. Тільки Господь досконалий, і то, можливо, я помиляюсь.
    Мої думки. Вони відходять від різних «Я», але мають мій людський голос. Цікаво, а може у різних сутностей бути один голос? Може, бо ці сутності є одним цілим.
До того, як мені виповнилось років 10, можливо менше, можливо більше, зі мною часто розмовляв голос моєї земної матері. Він завжди мені говорив щось таке, від чого мені становилося дурно, від чого я хотіла плакати і кричати. Мама вже не пам`ятає, як казала колись, що той голос моя совість.  Мене це заспокоювало. Але ненадовго…
Більше я його не чую. Навіть вспам`ятати ті почуття не можу.
    Голоса, почуття. Вони є різними істотами одної істоти. Іноді, знаходячись під владою одного з таких створінь, я дозволяю робити чи говорити те, про що потім жалію. Всім байдуже на ситуації, за які мені прикро, але я не знаходжу собі місця від переживань. Не знаходила. Колись давно. Коли ще чула той сварливий холодний голос. Зараз навчилася не так погано себе відчувати від нерозумних, на мій погляд, ситуацій.
    Все, мовчу, але на хвилину.