ЧЕ. Два роки потому

Йшов перший не впевнений сніг
Такий же не впевнений як і я
Знервована, тремтяча



Синьоока дівчина принесла мені філіжанку міцної кави. З гуркітом пристроїла її біля серветниці, та продефілювала на височенних підборах до іншого відвідувача. Кав`ярня «Цитрус» не дуже відома в нашому невеличкому містечку, але ті, хто цінують спокій та тишу, неодмінно оберуть його для важливої зустрічі.  Кількіть відвідувачів невелика, адже справжніх гурманів кави, у «металургійному» містечку досить мало. Більшість жителів оберуть дешеву розчинну каву, за доступною ціною. В «Цитрусі» каву варять за спеціальною технологією, з недешевих колумбійських зерен, тому і ціна відповідна. Справа в тому, що власник кав`ярні, більшу чатину життя прожив у Львові. А всі ми знаємо, що таке культура кави у Львові. Тому такої кави, як у кав`ярні пана Василя, ви не спробуєте в жодному куточку нашого міста. Єдине чого я не розумію, чому саме «Цитрус»? Досить сумнівна назва для кав`ярні.
Я зайняла своє улюблене місце. Справа в тому, що завдяки розміщенню мого столика, та тому, як падає світло, мене досить важко  розгледіти, та мені-навпаки, було видно усих відвідувачів. Звісно, я не від кого не приховуюсь. Досить дивна зутріч мене очікувала, тому мені схотілося прийти раніше мого «опонента». Трошки полюбляю володіти ситуацією, так би мовити. Ще більш полюбляю розгадувати головоломки, саме така головоломка і привела мене сьогодні сюди.
Кілька днів назад, перевіряючі електрону пошту, побачила повідомлення в одній із соціальних мереж (саме Вконтакте) від незнайомого мені чоловіка. Ім`я та по Батькові – Че Гевара. Тобто,бути впевненою на сто відсотків, що то є чоловік, я не можу. Але... Наврядчи, жінка могла б так лексично та стилистично грамотно, написати повідомлення французькою мовою. Хм, знайома мені жінка, звісно. Людина, яка писала повідомлення, не користувалася онлайн перевідником, вона досконально володіла французькою мовою.
Зміст повідомлення передавати не буду, головне, що мені пропонувалася зустріч, у любому куточку країни,а якщо є бажання – за її межами. Як ви вже зрозуміли мій вибір і є кав`ярня «Цитрус». Домовились, на сьому годину вечора. Зараз  мій годинник показував напів на сьому.  Я провела синьооку дівчину-офіціянтку, зацікавленим взглядом та відсьорбнула  трохи кави. За вікном йшов перший сніг-легкі,немов, перина сніжинки кружляли над  підмерзшими перехожими. Перший сніг  був якимось невпевненим...
Ніби вибачався за те, що увірвався у життя горожан, хоча за календарем ще осінь.
Крім мене у залі кав`ярні було ще декілька відвідувачів. Дві подружки весело щебетали  щось про екзамени та сесію, жінка у віці з вже майже символичною зачіскою, аля «Тимошенко», та парочка чоловіків зайнятих величезними тістечками. Тобто… ще не прийшов... Не встигла  я зробити другий ковток кави, як двері кав`ярні тихесенько відчинилися, впускаючи нових відвідувачів. Відвідувачів – це перебільшення, як з`ясувалося, до залу зайшла лише одна елегантно вдіта жінка. На вигляд їй було приблизно  років 40, брюнетка, карьоглаза. Незважаючи на вік вона була дуже гарна. Жінка озирнулася і зайняла вільний столік біля вікна. Офіціянтка швидко прийняла замовлення, та через декілька хвилин повернулася до жінки з Latte та попільницю. Вийнявши з сумки пачку Marlboro gold жінка закурила. Щось, дивне було в ній, якась маленька дрібничка не давала мені спокою, тому я не зводила з неї очей. А що ще робити, адже мій чарівний «Че» ще не з`явився. Жінка розмовляла по телефону та палила, і кожний змах її руки, не давав мені спокою. Мов зачарована я дивилася на незнайомку, мені так і кортіло підійти та спитати -«Звідки я вас знаю?» Досить дивне відчуття… Коли цигарка згасла, жінка відкрила невеличку жіночу сумку та вийняла з нього останній номер Playboy mini. Я подивилася на годинник – 19.00. Неможливо передати усі думки, які промайнули у мене в голові. Вона і є, той самий «Че», бо саме чоловічий журнал повинен бути на столі таємного незнайомця, за умовами зустрічі. «Хто вона?» «Що їй потрібно?» «Додому» Але я піднялася та підійшла до столику Че.
Я сіла напроти, ми мовчки дивилися одна на одну. А потім вона заговорила… Та краще б  мовчала. Я вийшла з кав`ярні у пів на восьму. Лише пів години… На вулиці стало дуже холодно, чи то може мені здавалося ? Нестерпно хотілося додому, заблокувати профайл «Че» і більше ніколи не з`являтися в соціальних мережах, сховатися, зникнути, забути… Але це досить глупо, бо мене ніхто не переслідує. Мені лише розповіли правду, не спитавши чи потрібна вона мені. Увірвалися у життя, не соромлячись та не вибачаючись.
Дім та попільничка. Я начебто не палю. Але у мене завжди є пачка цигарок, певно для таких випадків як сьогодні. Запалила. Розглядаю візитну картку - Лариса Петрівна. Незнайомі слова, не до душі. Багато запитань, які я тільки освідомила. Ще одна цигарка…Зрозуміло, що звернуло мою увагу, коли Че палила. Родимка на зап’ясті – така сама, як в мене.  Але якщо ти колись усе вирішила, навіщо з`явилася тепер? Ось це незрозуміло. Два роки мовчання, копирсання у собі. Чим ближче 27 листопада, тим моя невпевненість дужчає, тим більше мені стає не пособі.


Бо ти така ж не впевнена як і я,
 знервована та тремтяча