Я ждал, когда кончится это тепло...

***
Я ждал, когда кончится это тепло,
как уголь кончается на кораблях,
туманом стечет: было – прошло,
укатится солнцем на сентябрьских полях.

 И вот оно кончилось - холода настают,
в зиме бесконечной столько тоски -
остановившись, думаю, что меня держит тут,
что останавливает прикосновеньем руки?

Меня держали звуки чужих голосов
поутру за окном в любую погоду,
продавцы на базарах и стаи беспечных псов
под известкой выбеленным небосводом.

Меня тревожили краткие холода,
что проступают откуда-то из облаков,
и остужают твое усталое сердце, вода,
и оно останавливается в конце концов.

 И мужчины и женщины, чтоб прожить эту пору,
в темных комнатах прячутся, бедолаги,
и отельные полотенца выбрасывают поутру,
как при капитуляции флаги.

 И снега, словно  птицы, сбиваются в стаи,
на холодные крыши  садясь в переулки,
и из детских рук торопливо хватают
свежий хлеб и  теплые булки.

С гвалтом кружатся  над вокзалом,
как дирижабли, падают за деревья, дома,
чтоб миновать их, всей жизни мало,
чтобы пройти их, нужна вся зима.

Лишь серебряный воздух в черных полях,
случайных снов золотая земля,
сердца ход, неспокойный всегда -
горький, словно вода,
сладкий, словно вода.

 c украинского перевел А.Пустогаров


+ + +      

 

Я чекав, коли закінчиться це тепло,

як закінчується вугілля на кораблях,

спливе туманом, ніби його не було,

відійде сонцем на вересневих полях.

 
А ось коли воно закінчилось і попереду лише зима,

і щоби обійти її – потрібні роки,

я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,

що мене зупиняє дотиками руки?

 

 Мене завжди тримали чужі голоси,

які я щоранку чув за своїм вікном,

продавці в крамничках й безтурботні пси

під небесами, вибіленими вапном.

 

 Мене хвилювали нетривкі холоди,

які проступають в повітрі з потойбічних меж

і охолоджують втомлене серце води,

аж воно зупиняється врешті-решт.

 

Тоді чоловіки і тихі жінки

в темних кімнатах ховаються до пори,

і викидають зранку готельні важкі рушники,

мов при капітуляції прапори.

 
Тоді сніги збираються, мов птахи,

напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,

і сідають насторожено на холодні дахи,

і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.

 
І падають без зупинки та вороття.


Мов дирижаблі поміж деревами усіма.

І щоби їх оминути, не вистачає життя.

І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.

 
Тоді лише срібне повітря й чорні поля.

Випадкових снів золота земля.

Лише твого серця неспокійна хода –

гірка, наче вода,

солодка, наче вода.